Мукачівська єпархія за свою довгу історію могла пишатися багатьма надзвичайними людьми, які народилися, жили й працювали на теренах нашого рідного краю. Одним із них був отець доктор Олександр Микита. Напевно, багато хто чув про його Типикон, який вже понад сто років служить дороговказом для проведення Богослужінь. Але отець Олександр був не просто автором Типикону, але священиком, який все своє життя посвятив Богові та людям. Саме тому в особливий спосіб хочеться згадати про нього у 110-у річницю його відходу до вічності.
14 листопада 1855 року в селі Нижня Рибниця (колишня територія Мукачівської єпархії, тепер село у Словаччині на відстані 30 км. від Ужгороду) у сім’ї місцевого священика отця Йосифа сталася радісна подія – народився хлопчик, який у святому Хрещенні отримав ім’я Олександр. Талановитий хлопець закінчив Ужгородську гімназію з відмінними результатами і, відчуваючи Божий поклик у своєму серці, поступив до Ужгородської семінарії, звідки був направлений до Будапештської центральної семінарії, щоб стати добрим священиком у Божому винограднику. Після завершення богословського факультету, будучи розумним і талановитим, отримав призначення на викладання в учительській семінарії, де й працював у 1878-1879 навчальному році. Та спрага глибшого пізнання Бога направила його до Відня для продовження своїх богословських студій. У свято Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста 27 вересня 1880 року отримав ієрейські свячення. У 1883 році у Відні успішно захистив докторську дисертацію і, повернувшись до рідного краю, став сотрудником у Преображенському храмі Ужгород-Цегольня. У цьому ж році був призначений професором Ужгородської семінарії, де також виконував функцію префекта. У 1885 році, після смерті свого батька впродовж короткого часу (на літніх канікулах) виконував функцію адміністратора на парафії свого батька.
Діяльність отця Олександра в Ужгородській семінарії можна охарактеризувати такими якостями, як висока професійність у викладанні, вміння зацікавити семінаристів, красномовність. До своїх студентів ставився з певною строгістю, але водночас і з великим та щирим добросердям, ніколи не забуваючи про чітку та здорову церковну дисципліну. За сумлінну та плідну працю єпископ Йоан Пастелій у 1890 р. нагородив отця Олександра Микиту званням почесного декана, а через рік ще доволі молодий священик став радником консисторії.
З 1892 року на отця Олександра накладається ще один обов’язок – бути директором сиротинця синів священиків (конвікта). Але відданий священик не те що не лякається цих труднощів, але ревною працею всього за 5 років підносить цей заклад, як духовно, так і матеріально, до невидимих до того часу висот. У цьому ж 1892 році отець Микита був іменований почесним каноником, а 16 серпня 1896 року – актуальним каноником. Та вже з наступного року стає бічним каноником й керівником єпископської канцелярії.
22 червня 1899 року отець Олександр отримує нове призначення і стає парохом Ужгородського Хрестовоздвиженського кафедрального собору. Поряд з цим він продовжує опікуватися найслабшими й безпомічними – сиротами. Восени цього ж року скликає вчителів на нараду і пропонує створити фонд для будування сиротинця. На цю благородну справу кожен вчитель зобов’язався сплачувати по 42 корони. Таким чином вже 8 вересня 1906 року отець Олександр зміг завершити будівництво сиротинця св. Єлизавети, де могли знайти притулок 30 діточок-сиріт. Кажуть, що, коли дім відкрив свої ворота для цих дітей, отець Олександр заплакав від радості, бо таким добрим і співчутливим було його серце. Від цього часу і аж до самої смерті цей заклад займав центральну частину його життя.
Хто ж би міг подумати, що попри стільки клопотів та обов’язків отець Олександр знаходив час на те, щоб писати. А список його публікацій немалий. З-під його пера вийшли малий та великий підручники з літургіки та історії, малий, середній та великий Катехизм на русинській та угорській мовах. За стараннями отця Микити виходила газета “Felvidéki Sion”. Немало відомою є його “Патрологія” на латинській мові, в якій з великим натхненням говорить про Отців та Вчителів Східної Церкви. Видав отець Олександр також і молитовники для товариств Св. Престолу, Рожанця та Тверезості, засновником і єпархіальним керівником яких був він сам аж до смерті. Від 1899 року починає видавати “Устав Церковний”, через який у всій єпархії розпочав упорядковувати літургійний порядок проведення Богослужінь. Старання зберегти чистоту й красу нашого обряду стало причиною того, що у 1890 році отець Олександр видав “Церковний Типикон”. Саме про цю книгу отець Ісидор Дольницький, відомий український літургіст, висловився так: “Це найкращий Типикон у цілій Європі”. Друге ж видання цього Типикону побачило світ у 1901 році. З цього приводу хочеться сказати ще декілька цікавих речей. Типикон, простими словами, – це книга, у якій зібрані приписи щодо здійснення різних Богослужінь. Історія виникнення такої книги є цікавою, але занадто довгою, щоб зараз говорити про це детальніше. Однак важливим є те, що кожен Типикон відображає характерні особливості проведення Богослужінь певної Церкви чи монастиря. В такий спосіб можемо сміливо сказати, що «Типикон Микити» – це, мабуть, єдина збірка спадщини літургічної традиції Мукачівської греко-католицької єпархії. У цій книзі знаходимо такі рубрики (приписи), які є справді унікальними. «Типикон Микити» вказує, наприклад, на особливості церковного календаря нашої єпархії. У цій книзі знаходимо також неординарну рубрику про те, що на великій Вечірні в часі входу Царські двері відчиняються не на «Слава», а вже тоді, коли священик стоїть перед ними і хоче виголосити «Премудрость прості». Одним словом, читаючи «Типикон Микити» можемо переконатися в тому, що Мукачівська греко-католицька єпархія має свої рідні і неповторні літургічні традиції.
Тяжко навіть уявити собі, скільки багато добра міг би ще зробити отець Олександр, якби неочікувано не перервалося його земне життя. Сталася цілком банальна ситуація, але з дуже трагічним кінцем. Отець Микита випадково порізав свій палець. Рана в скорому часі почала боліти і пухнути. Діагноз – зараження крові. Будучи свідомим всіх наслідків, отець Олександр, ще лишень вступивши до лікарні, висповідався, причастився і з християнською надією готувався до відходу із земного життя, прийнявши також перед смертю св. Тайну Єлеопомазання. Отець д-р Олександр Микита відійшов у вічність 28 травня 1910 року о 9 годині вечора. На похороні було багато священиків, а проповідь виголосив сам єпископ Юлій Фірцак. Похоронили тіло отця Олександра на цвинтарі біля Ужгородського замку.
Від того часу пройшло вже 110 років, але пам’ять про отця Олександра живе в серцях синів та дочок Мукачівської єпархії. Його життєвий приклад і сьогодні закликає багатьох віддавати свої сили на служіння Богові та людям. Кожен з нас може унаслідувати цього чудового священика, помагаючи сиротам, бідним і знедоленим. Кожен може спричинитися до того, щоб молитви у храмах возносилися до Господа “єдиним серцем та єдиними устами”. Хай Господь дарує отцю Олександру вічну пам’ять і блаженний покій, а нам силу і наснагу через молитви Пресвятої Богородиці, Блаженного священномученика Теодора та всіх святих завжди славити Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
отець д-р Августин Соланський
Використана література:
- Волошинъ Августинъ, Мѣсяцословь на 1911 годъ , Унгваръ, 1910.
- Gyula Melles, Görög-katholikus naptár az 1906-iki közönséges évre, Ungvár, 1905.