2007-01-07

ПОПОВИЧ Дмитро

Директор греко-католицького інтернату "Алумнеум" в м. Хуст, член єпископської Консисторії, професор Закону Божого Хустської гімназії

Народився 7 листопада 1899 р. в сім'ї сільського коваля Миколи Поповича та Іди Абрані в с. Онок Виноградівського р-ну. Ще в церковноприходській школі молодий півцеучитель Юрій Кубіні помітив здібного до навчання хлопця і порекомендував батькам віддати його в науку. Здобувши середню освіту в гімназії м. Колоча (Угорщина), продовжив навчання в Центральній духовній семінарії в Будапешті. Ще будучи богословом, здав відповідні екзамени й одержав дозвіл виконувати вчительську роботу. Закінчивши навчання на теологічному факультеті, приїхав додому в Ужгород, проте через молодий вік не міг бути рукоположеним, тому в 1922—1924 рр. працює викладачем релігії та логіки в Ужгородській учительській семінарії. Він любить і має здібності до викладацької виховної праці, отож 20 травня 1924 р. складає іспит на право викладання Закону Божого.

28 серпня 1924 р., в день Успіння Пресвятої Богородиці, на архієрейській Службі Божій біля церкви Мукачівського монастиря в присутності 15—20 тисяч вірників єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Петро Гебей рукоположив на священика богословів Дмитра Поповича та Івана Егреші. Після висвячення єпископ направляє о. Дмитра викладачем релігії в Хустську гімназію, де він працював на цій посаді аж до 1945 р. Протягом дев'яти років, починаючи з 1930-го, о. Дмитру Поповичу було доручено піклуватися про духовні потреби греко-католицьких вірників у новій побудованій чехами державній в'язниці в м. Хуст. У каплиці для засуджених проводив молебні, сповідав тих, хто шукав очищення совісті, ніс їм Боже слово і надію на завтрашній день, боровся за кожну втрачену душу, щоб навернути її до Бога. Будучи ревним священиком і педагогом, він прищеплював своїм підопічним не тільки християнську свідомість, а й потребу духовного самовдосконалення. Оцінюючи його труди, єпископ Петро Гебей у 1931 р. призначає о. Дмитра членом єпископської Консисторії.

Отець Дмитро був одним з ініціаторів і активним організатором створення й відкриття в 1933—1934 навчальному році інтернату греко-католицької єпархії "Алумнеум" в м. Хусті. Він очолював керівництво цим закладом аж до його ліквідації й конфіскації властями у 1945 р. В "Алумнеумі", не без його допомоги, були закладені основи духовного життя цілій плеяді ревних священиків Мукачівської єпархії. Вихованцем о. Дмитра Поповича був і наш єпископ-мученик Теодор Ромжа, а також єпископ-ординарій Мукачівської єпархії Іоанн Семедій та єпископи-помічники Йосиф Головач й Іван Маргітич. Він розвивав у своїх вихованців потребу в духовному і науковому самовдосконаленні, а також керувався нею й сам.

За Карпатської України 12 січня 1939 р. в м. Хуст було створено “Товариство Українських Католицьких Священиків", метою якого було, щоб український народ мав своїх священиків, які повинні сприяти релігійному, культурному і соціальному піднесенню нашого народу, та захищаим інтереси греко-католицьких священиків. Головою товариства було обрано о. Юрія Станинця, заступником голови о. Стефана-Себастіяна Сабола ЧСВВ (поет Зореслав), секретарем о.Василя Похіла, а до складу ТУКС ввійшли: оо. Дмитро Попович, Карло Купар, Петро Погоріляк, Кирило Феделеш і Петро Мигалка та богослови Іван Рогач і Юрій Соколович.

У травні 1944 р. о. Дмитро Попович захищає докторську дисертацію у Коложварському університеті, вчена рада якого присвоїла йому вчену ступінь доктора канонічного права.

"Визволення" нашого краю в 1944 році замість радості принесло для о. Дмитра Поповича багато горя, бо власті одразу ж розпочали гоніння проти нього. Іван Сарвадій так згадує ті перші дні: "Восени 1944 року о. проф. Дмитрія Поповича три рази виводили на цвинтар, де змушували його копати собі могилу за те, що на Службі Божій молився за січовиків, потім сповідав їх" . З 1945— 1946 навчального року потреба у викладачах Закону Божого у всіх навчальних закладах відпала, бо на підставі декрету НРЗУ від 20. 04. 45 р. була введена єдина система навчання та виховання дітей (радянська). Отож о. Поповича з викладацької роботи звільнили і йому потрібно було шукати нове місце роботи. Він влаштовується службовцем у споживчій кооперації. Там, працюючи між людьми, не забував і про своє основне покликання — навчав, виховував, наставляв.

Працівники КДБ завжди тримають його в полі зору, планують скористатися його авторитетом серед людей, зокрема молоді, у підступних діях проти Греко-Католицької Церкви. Місцева влада за активної співпраці з працівниками КДБ докладають всіх зусиль, щоб намовити о. Поповича перейти до  російського православ'я, обіцяючи натомість вигідне й безтурботне земне життя і відповідні чини в ієрархії Руської Православної Церкви.

Коли священик не спокусився на це, то працівники КДБ 4 лютого 1949 р. заарештовують у м. Хусті одночасно о. Дмитра Поповича та пароха Вознесенської церкви в м. Хуст о. Миколу Русинко. Судова колегія в кримінальних справах Закарпатського обласного суду в складі головуючого судді Шолома, народних засідателів Кульчар і Радіонової 29 березня 1949 р. на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР засудила о. Дмитра Поповича на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Основні пункти обвинувачення: будучи професором богослов'я Хустської гімназії з 1924 по 1945 рр., виховував молодь в антикомуністичному дусі, прищеплював любов до католицизму й ненависть до Радянського Союзу; був активним співпрацівником журналів "Душпастыръ" і "Благовістник", на сторінках яких публікував гнівні статті з брехливими вигадками про Комуністичну партію; був лідером християнської народної партії; з 1939 р. являвся одним із лідерів УНО й співробітником українсько-націоналістичної газети "Свобода", на сторінках якої друкував статті з грубими випадами проти СРСР, закликав населення до побудови так званої "самостійної України".

Після суду о. Дмитро Попович був відправлений через Львівську тюрму-розподільник у Київську тюрму № 1, так звану "Лук'янівку". Із спогадів о. Стефана Бендаса дізнаємося, що він "здогнав" у цій тюрмі о. Поповича 10 вересня 1949 р. Разом з іншими олтарними братами їх "поселяють в камеру № 32... 15 вересня 1949 року о. Попович Дмитра з Київської тюрми... відправили в невідомому напрямку" . Через деякий час о. Дмитро Попович опинився в одному із таборів ГУЛАГу м. Тайшет, де до вересня 1950 р. перебував разом із оо. Юлієм Бачинським і Стефаном Тіводором.

З місць позбавлення волі повернувся додому в м. Хуст у 1956 р. з підірваним здоров’ям. Важким ударом для нього була смерть єдиного сина Миколи, який помер у 35-річному віці. Батько пережив сина на 3 роки. Помер о. Дмитро Попович 3 жовтня 1968 р. на 69-му році життя і 45-му році свого душпастирства в м. Хуст. Його тлінні останки, згідно із заповітом поховані поряд із могилою сина Миколи на цвинтарі "Кальварія"  в м. Ужгороді.

Отець Дмитро Попович мав заслужений авторитет і добру репутацію не тільки як священик і вихователь молоді, а й як відомий літературний діяч. Він залишив глибокий слід у розвитку освіти, виховання і культури рідного краю. Друкована спадщина о. Поповича велика, різноманітна за тематикою і дуже цінна. Крім підручників, ним написано багато оповідань, статей апологетичного і добродійно-пізнавального характеру. На жаль, більшість його оповідань і статей розкидані в різних періодичних виданнях того часу: "Душпастырь", "Благовістник", "Свобода", "Неділя", "Учитель", "Русин", "Миссійный Календарь", "Літературна Неділя" та ін. Спадщину о. Дмитра Поповича слід вивчити, вона заслуговує на перевидання.  Ось перелік тих праць о. Дмитра Поповича, які побачили світ окремими книгами:
Женскій Вопрос. — Ужгород, 1923.
Исторія Церкви Христовой (Для середніх школ і учительських семипарій). — Ужгород, 1925.
Апологетика або оборона християнсько-католицької віри (Для середніх школ и учительських семинарій). — Ужгород, 1926.
На земли св. Кирила и Мефодія. – Ужгород,1926.
Вам, солодкі молоді Братя. — Ужгород, 1926.
Дорога правди. — Ужгород, 1927.
Марійська Конгрегація. — Ужгород, 1928.
Світло в темноті. — Ужгород, 1928.
Молодим дівчатам. — Ужгород, 1929.
Божа мати. — Ужгород, 1931.
Адам і інші оповідання. -- Ужгород, 1943.
Із життя: Оповідання. — Ужгород, 1943.
Стефан Касап. — Будапешт. 1943.
Будователь храмов. — Ужгород, 1944.

На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Дмитра Поповича реабілітовано 15 лютого 1992 р.

Дружина о. Дмитра Поповича, Анна Зейкан, народилася 23 червня 1903 р. в сім'ї греко-католицького півцеучителя Олександра Зейкана і Марії Добра в с. Данилово Хустського р-ну. 12 серпня 1924 р. вона вийшла заміж за богослова Дмитра Поповича. Молоде подружжя поселилось в м.Хуст. У 1930 р. у них народився син Микола. Але невдовзі вона захворіла важкою хворобою і вимушена була виїхати на лікування до Чехії. Про сина турбуватись протягомі багатьох років доводилось о.Дмитру. Померла дружина о.Дмитра 6 листопада 1945 р. па 43-му році життя в м. Хуст.