2004-05-04РОЗМОВА

Мілан Шашік: „Двічі на тиждень я ходив у тюрму”

Мілан Шашік працює на Закарпатті не багато. Але всі, кому довелося з ним мати справу, підтверджують, що мають справу з надзвичайно сильною особистістю. Недарма саме його Папа Римьский Іван Павло ІІ призначив керувати Мукачівською греко-католицькою єпархії у непрості для неї часи. За короткий час владика Мілан зумів внести новий струмінь у життя закарпатських греко-католиків. Церква почала стрімко розвиватися, а її образ почав набувати нових, європейських рис.

 
Владико, минуло вже більше року, як ви очолили Мукачівську греко-католицьку єпархію...
– Так, це сталося 25 січня 2003 року. Проте минуло понад 13 років з часу моїх перших відвідин Закарпаття. І вже можемо говорити про мою десятирічну працю в Україні – працівником нунціатури в Києві, парохом у Перечині, настоятелем монашої спільноти лазаристів і зрештою єпископом, Апостольським адміністратором Мукачівської єпархії.

Чи збіглися ваші очікування з реальністю?
– Чесно кажучи, не думав, що проблеми настільки важкі. Коли дивишся на них збоку, вони виглядають інакше. А коли несеш відповідальність за своїх братів і сестер перед Богом, церквою, суспільством, коли маєш приймати рішення – то це все набагато складніше.

На жаль, ми знаходимося в обставинах після катастрофи. Те, що сталося з греко-католицькою церквою на Закарпатті – справді страшна катастрофа і велика несправедливість. Про ці переслідування за віру можна нині багато прочитати та почути, але виправляти наслідки того, що сталося – неймовірно важко.

Тобто, ви починаєте практично з нуля?
– Так казати було би несправедливо по відношенню до тих, що трудилися на церковному полі в останнє десятиріччя. Але наше нищення було таким страшним, що навіть ці 14 років легалізації церкви не змогли залікувати навіть половину ран.

Я часто повторюю, що лише Господь Бог може тут щось зробити. Бо відбудова того, що було, потребує надлюдських сил. Ми не маємо навіть основного – нормальних умов для праці. Я щодня з цим стикаюся.

– Маєте на увазі єпархіальне управління, яке розмістилося у невеличкій хаті?
– І це також. Але ми не маємо можливості для душпастирської роботи. Майже 70% наших громад не мають церкви, де можуть спокійно молитися. Ще більше – не мають можливості, аби священик жив серед них. Бо парафіальні будинки, якщо і повертають нам, то у жахливому стані. Тож про яку катехізацію чи духовну роботу можна говорити, якщо нема де зібратися?

Колись мене запитали, чи я задоволений працею з молоддю? Категоричні не задоволений, бо її практично не має. У школі нею займатися не можна, бо церква відділена від держави. Лише якщо є добра воля керівництва, то це дозволяють у позаурочний час. Але таких випадків не багато. Церков не маємо, та вони і не найкраще місце для занять, парафіальних будинків нема. То де ж ми маємо виховувати молодь?

– Що сьогодні являє собою Мукачівська греко-католицька єпархія?
– Маємо близько 350 громад, які зареєстровані або знаходяться у стадії реєстрації. Через брак священиків вірникам часто доводиться їздити на богослужіння до сусідніх сіл. У багатьох місцях відчувається страх. Люди часто бояться визнати, що вони є греко-католиками, оскільки є випадки тероризування тих, хто подав документи на реєстрацію громади. Тиск здійснювали навіть державні урядовці!

Я був шокований випадком у Рахівському районі. У селі Луги створили спеціальну комісію із чиновників та батюшки, які викликали до себе всіх, хто підписався за реєстрацію греко-католицької громади. І погрожуючи, вимагали відкликати свої підписи. Це суперечить не тільки законам, але й людській моралі. До сьогодні є населені пукти, де нас не хочуть реєструвати.

Тобто, і нині греко-католицька церква знаходиться під тиском? – Я думаю, що багато наших п
равославних братів не зрозуміли, що Україна є демократичною державою. Не збагнули, що греко-католики мають право на існування, подобається це комусь чи ні. Вони хотіли би терором залякати тих людей, які наважилися задекларувати себе греко-католиками там, де наші громади ще не зареєстровані. Це свідчить, що недобра спадщина минулого, коли наша церква переслідувалася, діє понині.

Чи відрізняється ситуація на Закарпатті від ситуації в сусідніх областях?
– Ясна річ, що греко-католики Закарпаття почувають себе значно краще, ніж Центральної чи Східної України, де вони є в абсолютній меншості. Але ситуація в нас набагато гірша, ніж у сусідній Галичині, де в більшості вірники повернулися до своєї материнської греко-католицької віри. Там повернули церкві майно, храми, монастирі, будинки. Більше того, їй навіть подарували приміщення, які до 1946 року церкві не належали.

У нас же повернуто лише четвертину храмів, які належали греко-католикам. Жоден будинок не був повернутий в Ужгороді, де ми мали чимало майна – чоловічий монастир (нині фізфак УжНУ), жіночий монастир, сиротинець, інтернат, єпископську резиденцію. Зрештою, церкві належала майже вся вулиця Капітульна. Наша святиня – мукачівський монастир нині став оплотом православ ’ я.

А що повернулося?
– Відновилися монастирі в Малому Березному , Бороняві та Імстичеві, хоча там теж ще не все передано церкві.

Скільки храмів нині мають греко-католики?
– До 1939 року ми мали 439 церков, з них – 30 були знищено за комуністичного режиму. З понад чотирьох сотень нам повернули 103. Маємо ще 45 – новозбудованих і 65 – знаходяться в різних стадіях будівництва. У 30 храмах здійснюється почергове богослужіння, з них 11 – костелів, люб ’ язно наданих римо-католиками. І понад сотня громад взагалі не мають, де молитися. Тобто кожна третя.

Ваша біографія доволі насичена...
– Перші 14 років мого духовного служіння пройшли у Чехословаччині за часів комунізму. Треба було весь час щось видумовувати – що можна зробити в обставинах, де майже все адміністративно заборонялося. Хоча закон твердив про свободу релігії. Священику дозволялося лише відслужити літургію, справити похорон чи вінчання. Але мене, як й інших священиків, цікавила духовна праця. Тож ми підпільно займалися з молоддю.

Я вдячний Господу, що вдавалося організувати різні акції з дітьми старше 16 років, бо вони вже могли мовчати і нас не виказати. Наприклад, ми організували групи з 30 чоловік, і два тижні, живучи в горах, займалися духовною працею, вивченням Святого Письма. Це було пов ’ язано з великим ризиком. Якби нас викрили, то це загрожувало в ’ язницею.

Після однієї такої акції мене викликали до поліції і стали погрожувати, що знають, чим я займаюся. (А перед тим арештували одного священика). На щастя, вони не мали точної інформації.

Що дала вам така робота?
– Я бачив, що люди шукають Бога, церкву. Християнська віра, якщо вона не закінчується на обряді, а переноситься до щоденного життя, є великим даром. Мені приємно бачити молодих людей, з якими ми займалися, і котрі вже давно стали дорослими. Абсолютна більшість з них успішні в житті, мають гарні сімї. Дехто – і семеро дітей. Вони живуть як християни і виховують своїх дітей як християн. І це найбільша радість для мене. Значить, варто було змагатися.

Як складалася ваша доля після падіння комунізму?
– Два роки я провів у Римі на студіях. Це був важливий досвід вселенськості церкви. Адже серед нас були представники з цілого світу.

Між тим ціле літо пробув у Південній Америці – в Еквадорі. Цей період місійного досвіду залишив яскравий слід у моїй душі. Я побачив церкву в інших обставинах. З одного боку, вона має свої проблеми, а з другого – вражає своєю відкритістю. Я бачив стариків, які навчилися читати лише заради того, щоб ознайомитися з Біблією. Бачив радість у храмах. Не таку, як у Африці, де вірники співають і танцюють у церквах. Але й не ту суворість, яка панує в Європі. Там я побачив іншу культуру, іншу ментальність. Люди приходили до церкви босі. Серед них було багато знедолених, але їхня щирість вражала.

І після цього потрапили в Україну?
– Так, шість років пропрацював в Апостольскій нунціатурі в Києві. Спочатку був період пізнання України, народу, церкви, наслідків комуністичного режиму. Я відчув тоталітаризм на власній шкірі. Але коли побачив те, що коїлося тут, то зрозумів, що в Чехословаччині ще панувала „демократія”. Тут відбувалося плановане нищення українського народу. Я бував у селах Центральної України, де до революції проживало кілька тисяч католиків. А тепер я зустрічав там кількох чоловік. Решта всіх вивезли до Сибіру. Тому неважко зрозуміти, чому люди так повільно відкривалися, так неохоче розповідали про ці речі. Вони просто боялися, що старі часи можуть повернутися.

Я маю перед очима свідчення багатьох людей, одні з яких були забрані до радянських концтаборів, інші – до Німеччини. Їм випали великі страждання. Я вдячний Богу, що був присутній тоді, коли це почало відкриватися, і настало відновлення церкви – радісне, повсюдне.

У Центральній і Східній Україні я бачив багато католиків. Вони шукали контактів зі своєю церквою. У Запоріжжі я зустрів подружжя, яке проїхало з дому 80 кілометрів і ночувало на вокзалі, тому що почуло по радіо, що тут є католицька капличка. Таких зустрічей було багато, і вони завжди додавали мені сил.

А додому ви не хотіли повернутися?
– Після роботи в Києві я повернувся до Словаччини. Два роки займався з кандидатами до нашого чернечого чину лазаристів, викладав на теологічному факультеті в Банській Бистриці. Окрім того, ще з трьома священиками обслуговував дві в ’ язниці, дві лікарні, два будинки для перестарілих. Це була дуже різноманітна праця. Двічі на тиждень я ходив до тюрми, де спілкувався з тими, хто вдруге йшов на засудження або чекав вироку. Навідували старших людей, які в будинку для перестарілих страждали через брак уваги дітей. На Словаччині дуже добре налагоджена духовна робота у соціальних установах. Є каплички в казармах, лікарнях, тюрмах, будинках для перестарілих. Усі стараються, щоб по можливості відправлялися богослужіння різних конфесій. У центральній лікарні Банської Бистриці зробили дуже гарну капличку, де служба йде щодня.

Що вам дала така духовна робота?
– Це був дуже важкий, виснажливий період. Адже доводилося постійно зустрічатися з тими, хто страждає. Окрім того, ми займалися ремонтом будинку, який повернули нашому ордену. (На Словаччині церквам повернули усю власність). Та ще й треба було готуватися до лекцій.

Але цей період був для мене дуже важливий і збагачувальний. До речі, нині усі словацькі семінаристи повинні пробути рік практики у таких установах.

Як ви знову опинилися на Україні?
– Це було моє особисте бажання. Я захотів проводити душпастирську роботу саме тут. І в 2000-му році мене направили у Перечин. Був парохом місцевих католиків. Тут теж довелося зайнятися будівництвом. Ми прийшли як нова спільнота – два нововисвячені отці-закарпатці і я. Довелося будувати церкву в Заброді, монастирський будинок, служити народові Божому, допомагати найбільш страждущим.

Згодом владика Антал номінував мене деканом для вірників трьох районів Закарпаття. Окрім того, був настоятелем нашого чернечого чину у Перечині.

А що це за орден? На Закарпатті він є маловідомим...
– Він заснований у 1625 році у Франції. Засновником його є святий Вінсент де Пол, один з найвідоміших церковних діячів 17-го століття. Його послідовники називаються вінцентами або лазаристами. Головна їхня ознака – робота зі знедоленими та обділеними та викладання в семінаріях. Цікаво, що коли я вже був іменований на єпископа, треба було обрати девіз для єпископського герба. Після молитви я відкрив Євангеліє і перше, що мені впало в око були слова: „Послав мене благовістити вбогим”. А це є якраз гаслом нашого ордену.

А чому вас ще називають лазаристами?
– Ця назва походить від першого нашого монастиря, який був у Франції – дім святого Лазаря біля Парижа. В різних країнах побутують різні назви. В Польщі нас називають місіонерами, в Італії – вінцентінами, в Німеччині, Австрії, Франції – лазаристами. Сьогодні у світі є понад 4 тисячі наших братів, і вони працюють по всіх континентах, несучи християнську віру в маргінеси суспільства.

А в Україна є лазаристи?
– На Закарпатті перша громада працює з 1990-го року в Перечині. А взагалі в Україну перші наші ченці прийшли ще в кінці 17-го століття до Дрогобича. Близько 1750 року вони вже працювали в Ізяславі, Житомирі, Кам ’ янець-Подільському. У 19-му столітті їх ліквідував царський уряд, коли почалися переслідування католиків. Залишилися громади лише у Львові.

Як ви сприй ня ли ваше єпископське призначення?
– З одного боку, як великий обов ’ язок, а з іншого – як покликання щоденно довіряти своє життя в руки Господа. Це не можна пояснити з раціоналістичної точки зору, лише з погляду віри. Господь вів мене все життя, і маю над і ю , що коли не залишив мене в інших обставинах, то не залишить і тепер.

Нині я живу в будинку, де мешкав єпископ-мученик Олександр Хіра. Саме звідси його забрали у в’язницю. Тут зберігається його єпископська шапочка і порізана проскура, яку він підготував до служби, але йому не судилося її відправити. Вона вже десятиліттями не псується і не пліснявіє. Це є для мене духовним свідченням, що Бог і далі опікується нашою церквою. Адже стільки було покладено сил і злоби на знищення нашої церкви, а вона, хоч і поранена, вийшла з підпілля і розвивається. Це свідчить, що Бог з нами.

Які завдання бачите сьогодні перед церквою?
– На першому місці повинна бути християнська свідомість, основою якої є нормальні людські стосунки. Не можна твердити, що я є християнином, якщо не маю пошани до інших людей.

А якою є ваша головна мета як єпископа?
– Хотілося б, аби наша церква мала нормальні умови для розвитку: люди мали б де молитися, священики – де жити, діти – де займатися. Аби ми мали нормальне єпархіальне управління, де могли б відкрити музей єпархії.

Я не насмілююся говорити про свої бажання, бо їх є багато. Церква покликана працювати у соціальній сфері. Хочеться допомагати знедоленим, як це бачимо в інших країнах, де багато волонтерів присвячують цьому свій вільний час.

– У нас, на жаль, такого ще нема.
– Церква має зайняти те місце у суспільстві, яке їй належить. Йдеться не про якісь вигоди. Церква повинна служити.

– Що вдалося за перший рік вашого єпископства?
– Ми завершили будівництво богословської академії. Це перше, за що ми взялися. Тепер семінаристи можуть жити в нормальних умовах. Потрохи підвищується і рівень навчання. Є можливість їхнього більшого інтелектуального розвитку, духовного збагачення. Повернулися до семінарії закарпатці, які навчалися в Галичині. За рахунок цього кількість семінаристів зросла майже втричі. Висвятили 17 священиків. Відкрили десять нових церков. З духовного погляду, найбільш значимим є перенесення мощів Блаженого Теодора Ромжі до Кафедрального собору. Це є видатна подія в історії єпархії.

– Як складаються стосунки з владою?
– На словах відчуваємо постійну підтримку. Але конкретних результатів бачимо мало.

А які стосунки з православною церквою?
– Складні, дуже складні. Є публічний потиск рук, християнський поцілунок миру, але нема за тим кроків, які свідчать, що щось міняється на краще.

Я думаю, що потрібно більше доброї волі зі сторони православної церкви. Мусить бути компроміс і християнське співжиття. Маємо судові рішення, коли церква належить греко-католикам, а ми не можемо добитися навіть почергового богослужіння, як це має місце у Великих Лазах чи Бенедиківцях.

Цього року ви провели святкові різдвяні богослужіння не в Кафедральному соборі. Чому?
– Уперше єпископ на Різдво молився на вулиці з вірниками. Це був результат „домовленостей” з православним владикою Агапітом про почергове богослужіння у Великих Лазах, Бенедиківцях, передачу дерев ’ яної церкви у Кострині. Ці „домовленості” були досягнуті у жовтні. Але жодних кроків так і не було зроблено. Мені залишилося тільки проявити солідарність з тими страждущими людьми і молитися разом з ними на морозі. Був сильний протяг, і хоча ми тепло вдягнулися, дуже змерзли. Але я усвідомлював: ці люди вже чотирнадцяту зиму так моляться біля свого храму. Бенедиківці належать до Ракошинської сільської ради, в якій є сім церков. П ’ ять до 1949-го року належали греко-католикам. Тепер усі церкви – православні, хоча тут зареєстровано три греко-католицькі громади. І попри те, що є рішення суду про передачу Бенедиківської церкви нам, наші вірники змушені молитися надворі. Вони згодні на почергове богослужіння, бо не хочуть виганяти православних. А їх навіть не пускають до своєї церкви! Хіба це не кричуща несправедливість і попирання усіх законів?!

Якщо є сім християнських храмів, то хоча б в одному хіба не можна дозволити почергове богослужіння? Коли ми правили службу на морозі, церква була зачинена на колодицю і нікого в ній не було. Про яку християнську мораль чи гуманність можна говорити?

Ви були в різних країнах. Чим наша ситуація є специфічною?
– Кожна країна має свою особливість.Україні, яка прямує до демократії, бракує деяких законів. Великою проблемою є те, що на відміну від інших країн, після легалізації не відбулося реабілітації греко-католицької церкви і не повернуте наше майно. Адже, якщо церква відділена від держави, вона має на щось існувати. А в нас ці засоби існування забрали. Наша церква надзвичайно бідна і говорити про якусь доброчинність в таких умовах складно.

А як утримуються церкви в інших країнах?
– По-різному. У Словаччині держава виділяє великі гроші на підтримку церков чи церковних будинків, їхній ремонт. Є країни, які не дають кошти на церкву, але там люди стоять матеріально краще, і самі утримують притулки, школи, установи і навіть лікарні. Це все утримується з пожертв вірників. На жаль, таке у нас уявити не можна, бо наші люди є переважно бідними.

Знаю, що єпархія подала позов у суд на повернення єпископської резиденції, де зараз знаходиться бібліотека УжНУ...
– Ми подали позов на визнання права нашої власності. Тобто, про негайне відселення бібліотеки не йдеться. Я не думаю, що цю справу треба вирішувати через суд. Адже всім очевидно, що ця будова, яка становить єдиний комплекс із кафедральним собором, повинна належати історичному власнику. Сподіваюся, що знайдеться краще приміщення для університетської бібліотеки. Адже резиденція не пристосована до тих сотень тисяч книжок, які там зберігаються. Не дай Боже, не витримають стародавні перекриття...

Коли повернулися до Ужгорода мощі Теодора Ромжі, до мене підійшов літній чоловік і сказав: „Владико, я був малим хлопцем, коли мама взяла мене на похорон єпископа-мученика. Пам’ятаю той голосний плач усіх людей, і ще тоді своїм дитячим розумом відчув, що трапилося щось жахливе. І коли мощі Блаженного Теодора назавжди повернулися до собору, для мене це знак, що той жах уже за нами”. Я думаю, що для сотень тисяч закарпатців повернення резиденції було б таким самим історичним знаком про закінчення ще одного періоду несправедливості по відношенню до греко-католицької церкви.

– Що скажете на розмови про словакізацію Мукачівської єпархії?
–Чесно кажучи, я здивований. Це питання, очевидно, викликано тим, що я народився у Словаччині. Адже із двох сотень закарпатських священиків тільки десять отців походять зі Словаччини, що складає незначний відсоток.Це пов ’ язано з тим, що в перехідний період відчутний брак священиків, і ми просимо тимчасової допомоги від наших братів як на Сході, так і на Заході. З іншого боку, це вияв любові Вселенської церкви. Нещодавно я повернувся з Чехії, де працює понад 200 польських священиків, більше, ніж їх є в Україні у польських громадах. Такими є сучасні тенденції.

– А що думаєте з приводу осучаснення церкви?
– Це делікатне питання. З одного боку, люди за своєю природою є консервативними, побоюються нового , того, до чого не звикли. З іншого – бачимо, що церква розвивається, і життя перших християн багато в чому відмінне від нашого. Проте наука церкви залишилася та ж сама.

А її різні вияви змінювалися під впливом культур. Тому маємо так багато обрядів – латинський, візантійський, ефіопський... І ніхто не може ствердити, котр ий походить від Ісуса Христа. Бо Ісус дав Євангеліє і прислав апостолів його проголошувати. А в різних обставинах у різних культурах воно, умо в но кажучи, по-різному одягнулося. Але це є зовнішня форма.

Ми мусимо думати, як зберігаючи нашу традицію, культуру, обряд, нести Євангеліє сучасній людині. Щоб воно було зрозумілим, щоб воно збагачувало, щоб воно було Божим даром, як його і дав Ісус Христос. Адже церква є не тільки для Різдва чи Великодня, куди людина ходить двічі на рік, як у музей, а далі живе своїм життям. Церква має бути серцем суспільства. Дуже просто робити тільки те, що дозволяли при комуністах – молитися у церкві і нікуди не пхатися.

Проте тут є небезпека, щоб ми не відкинули те, що є суттєвим і важливим. Осучаснення – це пошук місця церкви у сьогоднішньому суспільстві. І нині маємо задати собі питання: чи справді церква є місцем любові і єдності? Чи є ми прикладом християнського життя для інших? І над цим питанням повинен думати кожен, хто любить Ісуса Христа, незалежно від того, православний він чи католик.

Олександр Гаврош, Ужгород
04.05.2004