2006-01-23ПЕРСОНА

Владика Мілан: “Свобода – це можливість обирати добро”

25 січня виповнилося три роки, як адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії був призначений владика Мілан. За цей час життя закарпатських греко-католиків суттєво змінилося. Церква впевнено набуває європейських рис. А владика Мілан, громадянин Словаччини, якому до цього довелося працювати у Ватикані, Південній Америці, у Папській нунціатурі в Києві, визнаний журналістами “Громадським діячем” 2005 року на Закарпатті.

– Ваше Преосвященство, як ви поставилися до звання “Людина року”?
– Коли мені прийшло привітання, я подумав, що наді мною жартують. Для мене це абсолютно несподівано. Але гадаю, що це оцінка не тільки моєї праці, але й усього проводу Мукачівської греко-католицької єпархії.

– До речі, що сьогодні представляє єпархія?
– Якщо говорити цифрами, то маємо 370 зареєстрованих громад, 190 храмів, 200 священиків, сто семінаристів, з десяток монастирів. Близько 30 наших студентів вчаться за кордоном.

– Минуло три роки, як ви очолюєте греко-католиків Закарпаття. Як вам тут ведеться?
– Я почуваюся в Ужгороді дуже добре. З Божою допомогою чимало зроблено. Хоча у мене болить серце над тими проблемами, які не можу вирішити.

– Що маєте на увазі?
– У першу чергу – неможливість зав ’ язати діалог із православною церквою. Найсвіжіший приклад: ми стоїмо на порозі тижня молитов за єдність християн, який відбувається у всьому світі. Вірники різних конфесій протягом цих днів моляться за християнську єдність, котру проповідував Ісус Христос. Такі молитовні зустрічі відбуваються і в Закарпатті, але жодного разу в них не брала участь Українська православна церква Московського патріархату, яка в області домінує.. Хоча це не богослужіння у звичайному розумінні, бо не можуть одночасно служити літургію реформати із католиками. Але разом помолитися за єдність християн можемо.

Тому в таких екуменічних молитвах у нас беруть участь греко-католицька, римо-католицька, реформатська церкви, подеколи баптисти. По черзі молимося разом з вірниками у головних Ужгородських храмах цих конфесій. І це справді зближує людей, допомагає уникати міжконфесійної ворожнечі.

– Чому керівництво православної єпархії ігнорує такі заходи?
– У сусідніх країнах – Румунії, Словаччині, Угорщині, Польщі православні у цей тиждень моляться разом з усіма. У Західній Європі православна церква, яка складається в основному з емігрантів, взагалі часто проводить богослужіння в католицьких храмах, бо своїх не має. Ця ситуація кардинально інакша лише на території Московського патріархату, який категорично відмовляється від спільної молитви. А якщо нема діалогу, здавалося б, у такому простому питанні, як молитва за єдність християн, що тоді говорити за майнові суперечки.

– Ваше Преосвященство, знаю, що на Різдво ви правили службу просто неба з вашими вірниками...
– Так, уже другий рік я підтримую тих, хто десятиліття молиться біля свого храму, але не може туди зайти. 7 і 8 січня – в одне з найбільших християнських свят я молився на вулиці разом з вірниками сіл Бенедиківці та Великі Лази.

Давним-давно суд прийняв рішення, що церкви цих сіл належать греко-католикам, але до цього часу воно не впроваджено в дію. Ось вам і правова держава! Таке нехтування законом неможливе в жодній іншій країні. А поміж тим люди, переважно літні, в дощ і сніг продовжують молитися на вулиці. Я не маю жодного морального права не бути з ними.

– За ці три роки вдалося зменшити кількість “гарячих точок” на релігійній мапі Закарпаття?
– Компромісу досягнуто лише в поодиноких випадках. Як відомо, греко-католицька церква, домінуюча до війни на Закарпатті, була репресована комуністичним режимом. Тільки третина нашого майна повернута, звідси і бере коріння протистояння. Люди не мають, де молитися. Тому конфліктних точок багато.
– І який вихід?
– Греко-католицькі громади приступили до будівництва храмів і не вирішують конфлікти насильством. Якби ми діяли так, як поводяться з нами – тут була би війна.
– І скільки нині будується храмів?
– За 15 років збудовано 90 нових церков і каплиць, де вже проводяться богослужіння. У стані будівництва є ще 60 храмів. Якщо взяти до уваги, що є 370 громад і нам близько сотні храмів повернуто, то не вистачає ще сотні.

– А який приблизний кошторис будівництва церкви?
– Церкви є різні. Днями читав статтю у журналі “Корреспондент”—“Звідки у церкви гроші?”. Автор пише про сотні мільйонів доларів, якими володіють українські конфесії. Не знаю, звідки такі дані, бо наша Мукачівська греко-католицька єпархія є бідною. Журналіст вказує, що маленька церква коштує 150 тисяч доларів. Не знаю, де як, але у нас є церківці збудовані за 50 тисяч гривень, суму у 15 разів менше названої. І все це робиться в основному на пожертви самих вірників.

Тому ми категорично проти, аби проблема міжконфесійних суперечок вирішувалася лише за кошти тих, хто постраждав, кого було переслідувано, у кого відібрали майно. Це нонсенс! Зрештою, це свідчить, що суспільство так і не зробило висновків з репресій проти найфундаментальнішого права людини – свободу віросповідання.

– Чи є церкви-довгобуди?
– Звичайно. Храм у Сваляві зводиться вже 13 років. Не дивлячись на жертовність людей, коштів не вистачає.

– Що головне вдалося зробити за ці три роки?
– Найперше – це закінчили будівництво Ужгородської греко-католицької духовної академії імені Теодора Ромжі. Для життя кожної єпархії це має надзвичайне значення. Нещодавно освячено дяківська школа у Хусті, де проводиться підготовка майбутніх семінаристів та дяків.

Відкрито дитячий будинок в Королеві та будинок для перестарілих в Усть-Чорній, якими опікуються наші монахині. Поволі церква вносить до суспільства не тільки духовність, але й любов і милосердя, як було в минулому.

Це велике поле для діяльності, де можлива співпраця між основними конфесіями краю – греко-католицькою і православною, як це є в інших країнах . Наприклад, в Америці вони спільно святкують, проводять різні культурні заходи. Хотілося, щоби ми доросли до такого рівня. Хоча є місця і в нас, де вірники перейшли від протистояння до співпраці, де священики сходяться разом на свята.

– Можете їх назвати?
– Я боюся це робити. Бо, на жаль, у нас священиків можуть покарати за те, що вони поводяться, як християни.

– А що не вдалося із запланованого?
– Не вдалося розвинути місійну працю. Ми могли би систематичніше працювати у школах. Більше присвячуватися роботі в лікарнях, війську, в’язницях. Поки що це відбувається спонтанно. З жалем можу констатувати, що церква не має іншого доходу, окрім милостині. Тому важко утримувати священиків в такому служінні. В більшості країн держава сама оплачує капеланів, котрі служать у війську чи в лікарнях. Бо добре розуміє, яке це має психологічне значення для людей, котрі там перебувають. У нас, на жаль, нема розуміння цього на вищому рівні, а отже – нема й підтримки.

Є проблеми, вирішення яких потребує багатьох років. Наприклад, житло для священиків. Велика частина повернутих парафіяльних будинків використовується нині як каплиця, бо люди не мають, де молитися.. Хоча прогрес є в тому, що їм дозволяють спокійно відправляти службу. Розбрат і міжконфесійні суперечки нікому не на користь. І ті, хто заохочує до ненависті, мотивуючи це захистом своєї віри, насправді від неї віддаляються. Це мов бумеранг, який завжди повертається.

– Ваша позиція під час минулих президентських виборів, коли ви чи не єдиний з поміж керівників закарпатських конфесій відмовилися підписатися за Януковича, викликала здивування і захоплення. Чому ви так зробили?
– Я керувався совістю, хоча мені й погрожували. Своїм підписом я чинив би тиск на людей. Цього власне й хотіли ті, хто його вимагав.38 років свого життя я прожив під комуністами, і такі методи мене обурюють. Я – м ’ яка людина. Але коли на мене тиснуть, я твердну.

Мене дивує позиція політиків, які твердять, що православних більшість і не треба їх гнівати. Навіть якщо це порушує закон чи конституційну рівність конфесій! У цивілізованих країнах під охороною завжди меншість. А у нас ця більшість є ще й до того ж агресивною!

– Якою буде ваша позиція під час цих парламентських виборів?
– Знаєте, якщо жартома, то я за те, аби вибори були раз на півроку. Тоді би ми швидко збудували церкви. Адже про нас згадують лиш тоді, коли треба підтримку народу.

У різдвяному посланні я казав, що перед тим, як віддавати свій голос, слід запитати, яким чином будуть здійснюватися обіцянки. Треба вже ставати зрілим народом. Не варто вірити золотим горам. Досить дивитися на людей, як на стадо, котре завжди можна обманути.

– Як вам працюється з новою владою?
– Я щиро тішився, що відбулися зміни, і з великою надією сприйняв те, що люди мають можливість вільно обирати майбутнє. Але демократія не означає робити, що забажаю, навіть на шкоду іншому. Свобода – це можливість обирати добро. У цьому контексті я зустрічав таких, які робили добро при минулій владі, і таких, що роблять зло при теперішній. Нема розмежування, мовляв, там усе було чорне, а зараз усе біле. Бо це розмежування йде через людські серця.

Відчувається, що змінився клімат у суспільстві, з’явилася можливість вибору. Але я особисто сподівався, що дотримання законів буде суворішим.

– Яка ваша думка про релігійну ситуацію в Україні?
– Уже 14 років, як я тут працюю. Багато їжджу по країні. Розвиток духовного життя в Україні відбувається. Але дві основні течії східного християнства – греко-католицька і православна дуже багато згубили через суперечки, через те, що не вибудували співпрацю.

І це одна з причин, чому поширюються різні протестантські вчення. У Східній Україні є регіони, де зареєстровано більше протестантських громад, ніж православних. От куди слід звертати свої погляди братам православним!

Замість того, аби волати, яка у них велика канонічна територія, Московському патріархату слід було б налагодити кращу роботу у себе вдома. В Україні більше православних громад, як у тричі більшій Російській федерації, де часто по одній церкві на цілий район. Ось де в першу чергу потрібна увага Московського патріархату, а не тут – на Заході України!

– Ви багато їздите по світу. До Закарпаття теж приїжджають гості з-за кордону. Що дають такі міжнародні контакти?
– Наша церква є Вселенською, тому братерські стосунки дуже важливі. До нас приїжджають вчені, які читають лекції в нашій Академії. Чимало гостей хочуть побачити закарпатських вірників, які в новітній історії пережили переслідування і випробування віри, як колись перші християни. Для гостей дуже важливо помолитися тут, спільно з простими закарпатцями. Вони від ’ їжджають звідси подивованими і духовно наснаженими.

Для прикладу, невдовзі до Ужгорода приїдуть двоє священиків з Індії. Вони викладатимуть в Академії.

– Якою ви бачите роль Церкви в сучасних умовах?
– Ясна річ, що вона не повинна замикатися в собі, а має відігравати консолідуючу роль у суспільстві. Багато хочемо робити в освітньому напрямку. У двох сотнях недільних шкіл проповідуємо Слово Боже. Є співпраця зі студентами, викладачами Ужгородського Національного університету. На жаль, нам бракує приміщень для розгортання такої роботи. В Кафедральному соборі студентська молодь зустрічається в дуже скромних обставинах.

Царгородський патріарх Варфоломей обрав для своєї церкви 1 вересня як День сотворіння – день охорони навколишнього середовища. В світі є намагання, аби й інші церкви прийняли цю дату. Адже християнський рух охорони довкілля – ще один зі способів екуменізму. Ми теж намагаємося працювати у цьому напрямі.

Ясна річ, що не можемо оминути культуру. Адже слова “культ” і “культура” споріднені. Власне європейська культура збудована на християнському фундаменті. Стараємося оберігати наші перлини – старовинні дерев ’ яні церкви. Зробили реставрацію унікального, півторастолітнього розпису Фердінанда Видри греко-католицького храму у Білках. Хочемо відновити розписи візитівки Ужгорода – Кафедрального собору. Почали ремонт єпископської резиденції, яка, щоправда, нам ще цілком не передана.

Гарні контакти у нас зі Львівським театром “Воскресіння”, який уже тричі побував в Ужгороді з виставами на глибоко духовні теми. Започаткували єпархія й наукову та видавничу роботу.

– Що би ви сказали на завершення розмови?
– Бажаю всім нам спокійного року – не року потрясінь, а року продовження розбудови демократії. Маємо дві великі річниці. Болісну —20-річчя Чорнобильської трагедії, яку відзначимо молитвами і допомогою постраждалим. Другий ювілей – 15 –річчя проголошення незалежності України — є радісним.

Хочу побажати, аби кожен почував себе в Україні, як вдома. Бо коли буде добре людям, то буде благо й Церкві.

Розмовляв Олександр ГАВРОШ, Ужгород
23.01.2006