2007-03-12ІНТЕРВ’Ю

Владика Мілан Шашік: „Я – дуже щаслива людина”

Унікальний на всю Україну випадок, коли „Людиною року” визнають священика. Причому визнають кілька разів різні рейтинги. Отже йдеться про авторитет справжній, а не куплений. Сьогодні наш гість – Апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії владика Мілан.

„Я вважаю Закарпаття своєю домівкою”

– Ваше Преосвященство, чим ви пояснюєте те, що вже третій рейтинг визнає вас „Людиною року” на Закарпатті? Вас це не дивує?

 

 – Навіть дуже! Торік я це сприйняв за жарт. Цього року мені зателефонували, що запрошують прийти у філармонію на вшанування. Я зрозумів, що маю вручати комусь приз. Оскільки вже мав спланований день, попросив отця Тидіра, аби виконав цю почесну місію замість мене. А він мені дзвонить з філармонії: „Владико, будь ласка, терміново повертайтеся до Ужгорода, бо це хочуть нагороджувати вас”. Тож мусив перекласти свої справи на інший день. А про третє визнання я взагалі нічого не чув. Що маєте на увазі?
– Неформальний журналістський клуб „Нетаємна вечеря” теж визнав вас „Людиною року” у номінації „Громадсько-політичний діяч”.
– Серйозно?
Абсолютно. От як ви ставитеся до того, що вас вшановують у такій „політичній” номінації?
– Якщо говорити про політику як справу народну, публічну, то церква працює для народу і діє відкрито. Якщо говорити про діяльність політичних партій, то, ясна річ, ми тримаємось осторонь. Бо в нашій церкві вірники мають різні переконання. І я нікого не збираюся переконувати, яка партія – краща, а яка – гірша.
Але чи не свідчить це про брак яскравих, харизматичних політиків на Закарпатті?
– А, може, навпаки – ми повертаємося до старої традиції? Згадаймо, наших священиків Августина Волошина, Костянтина Грабаря, Олександра Духновича, які були провідниками народу і навіть займали високі державні посади. Боже, борони, щоб я порівнював себе з ними! Просто, можливо, це свідчення того, що церква і сьогодні може приносити цінності, які потрібні суспільству.

– Як ви пояснюєте, що цю відзнаку отримав керівник конфесії, яка не є домінуючою на Закарпатті?
– Важко говорити у нас про домінування якоїсь конфесії. Бо багато людей не підкреслюють свою конфесійну приналежність.

У нас досі оперують таким „науковим показником”, як „скільки людей ходять святити паску”. Ясно, що православних церков як будинків більше. І тому є більше людей, які біля них на Великдень стоять. У містах уже ситуація не є такою ясною.

Я багато спілкувався з православними і переконався, що звичайні вірники не мають ворожого ставлення до греко-католицької церкви. Як і греко-католики не мають такого почуття до православних. Мені було приємно спілкуватися з багатьма православними братами. І для мене було втіхою, що людське і християнське нас зближує. І ми можемо не лише жити один біля одного, але й працювати і допомагати.

– Ви хочете сказати, що визнання „Людиною року” - керівника не найбільшої конфесії, свідчить про толерантність еліти?
– Думаю, що так. Є багато людей, які дивляться: чи відповідає те, що ми пропагуємо, тому, як ми живемо.
– Закарпатці дуже рідко визнають чужинця за свого. Для мене парадокс, що за такий короткий час (усього сім років) ви тут стали своїм. Чим би ви це пояснили?
– Це мав би хтось інший говорити. (Посміхається – авт.)

Для мене важливо, що я теж вважаю Закарпаття своєю домівкою. Коли я якось приїхав до батьків у Словаччину і сказав, що завтра повинен повертатися додому, вони були здивовані: „То де твоя домівка? Хіба не тут?” Я відказую, що в Україні. Я справді визнав Закарпаття своїм домом, і сподіваюся, що закарпатці це відчувають.

„Часто люди бояться там, де боятися не слід, і не бояться, де боятися якраз треба”

Ви народилися на Словаччині, але довгий час проживаєте в Україні. Що можете сказати про українське суспільство? Чим воно відрізняється від словацького?
– На Словаччині я вже не живу 15 років. У 1990 році виїхав до Риму. У 1992 році приїхав до України. Через шість років на короткий період повернувся до Словаччини і відчув себе вдома наче чужим. Бо звик до України і, чесно кажучи, навіть просився, аби повернутися працювати сюди знову. Чому? На Словаччині, як і повсюди, відбулися суспільні зміни. В тому числі і негативні. Наприклад, настало якесь відчуження людей один від одного. Я це відчув і в самій церкві. Багато вірників уже не були такими, якими я їх знав колись. В нових обставинах виникли інші стосунки. Наприклад, коли я служив месу у Банській Бистриці, вірники майже не реагували під час проповіді. А я звик, що українці проявляють себе набагато відкритіше. Можуть навіть репліку кинути або й щось запитати. А там – ніби якийсь емоційний бар’єр встановився. І коли після довгого часу мені вдалося розвеселити людей (бо я так хотів!), то повернувся додому дуже задоволений. Ну нарешті якось проявили емоції!

Цю внутрішню відкритість я зустрічав не лише на Закарпатті, а й у Києві та в інших регіонах України. І переживаю, аби ми її не загубили. Не втратили те, що робить людей близькими один до одного.

Словацьке суспільство, ясна річ, заможніше. Я це пояснюю просто: „Там не було Радянського Союзу”. Тому легше вирішити економічні питання. Ясно, що тут маємо свої проблеми – більше безробіття, багато молоді виїхала за кордон. Це все є. І треба шукати способи, як рухатися вперед. Але я часто повторюю, що ми не повинні почуватися бідаками. Маємо великий потенціал: і кваліфіковану робочу силу, і талант, і любов до рідної землі. І це має допомогти, аби наші люди охочіше поверталися додому і вкладали заробітки у розбудову свого краю.

У чому українці подібні зі словаками, а в чому - різняться?
– Часто ті, хто вперше приїжджають в Україну, здивовані нашою сердечністю. Люди, які тільки чули про Радянський Союз, не мають справжньої уяви про нас. І приїжджають з острахом. А коли познайомляться з нашими людьми, побачать, як вони уміють і молитися, і працювати, і відпочивати, то дивуються: „Та це нормальні люди! Які вони щирі! Які сердечні!”. Торік у Тячеві на паломництво народів і національностей зійшлося декілька тисяч людей. Півтисячі паломників приїхало з Чехії і 250 – зі Словаччини. На нічліг тячівці порозбирали їх додому. Я не можу наслухатися відгуків зі свого рідного села: „Які милі люди! Як нас частувати! Приймали, як рідних! Як старалися нам догодити, дати найкраще!” Такі незабутні враження, що мої земляки хочуть знову сюди навідатися, аби відчути цю щирість. Вона є надзвичайною порівняно з холодними стосунками у західних країнах. Так, там люди з повагою ставляться одне до одного і живуть дуже коректно. Але часто там щасливим є той, хто знає хоча б своїх сусідів.

Чув, що ви організували екскурсію цілого автобуса із вашого села на Закарпаття. Для чого?
– Мої земляки із села Легота біля Нітри хотіли зрозуміти, чому я так люблю Україну. (Посміхається – авт.) І восени 2005 року таки приїхали. Два дні побули на Закарпатті – в Ужгороді і у Вільхівці, рідному селі єпископа-мученика Олександра Хіри. Так що побачили велику частину області, були на богослужінні і поїхали додому переповнені враженнями. Торік приїхали на паломництво у Тячів і знову були подивовані. А один 40-річний пан цього року навіть захотів здійснити піше паломництво на Закарпаття. А це 400 кілометрів!

А як вам тут працюється?
– Життя приносить і радощі, і труднощі. Приносить і багато того, що можна назвати неуспіхом. Через що часто відчуваємо невдоволення. Але загалом мені працюється добре, бо є з ким працювати. Є священики, є віруючий народ. Є посадовці, які хочуть мати рівні стосунки з усіма конфесіями, прагнуть, аби панувала толерантність. На жаль, це не завжди вдається. Є ситуації, де за 16 років від часу легалізації нашої церкви не вдалося нічого змінити. Деякі проблеми ми зняли, збудувавши десятки нових храмів. Загалом працюється так, як ведеться у житті: в один день єпископ має і багато радощів, і багато болю.

А що ви для себе відкрили в Україні?
– Багато відкрив. На першій своїй єпископській службі у Нітрі 19 січні 2004 року в соборі, пов’язаному з традицією Кирила і Мефодія, я сказав такі слова: „Не важливо, чи мене люди люблять. Важливо, щоб я їх любив такими, якими вони є”. Постійно стикаюся з тим, що ці слова не легко виконувати. І часто, коли маю труднощі, згадую їх собі. Нині зовсім інша ситуація, ніж була в середньовіччі, в ХІХ столітті, чи в часах переслідування після 1949 року. Світ змінився. Часто люди бояться там, де боятися не треба, і не бояться там, де би слід було остерігатися. Церква мусить говорити і про моральні проблеми, і про життєві. Науковці давно застерігають, що не можна без краю експлуатувати природу, що мусять бути межі, за які не можна заходити. Але ніхто на їхні слова не зважав. Тепер, після цієї зими, кожен бачить, що щось не в порядку. Щось коїться в природі. Лише тепер починаємо дослуховуватися. Церква мусить говорити, що так, як у природі, є певні моральні кордони і в житті. Коли хочеш тільки безмежно брати, то воно, зрештою, може тебе знищити.

Церква дуже голосно говорить про небезпеки, про відповідальність, про котру не думають певні науковці у генетиці, штучному заплідненні, маніпуляції плодів, через що можна знищити саме життя і людей. Маю на увазі проблеми біоетики.

Днями в Угорському парламенті була дискусія, в якій міністр виступив за зниження вікового цензу порнографії. І коментатори зазначили, які страшні наслідки це може мати для дитячої психології і що далі зайшли тільки в Голландії. Настав час задуматися. Деякі руйнівні процеси можуть стати незворотними. Церква повинна стати в суспільстві голосом совісті. Інформувати вірників, що важливо не тільки правильно перехреститися і чемно поводитися у храмі, а й навчитися жити як християни.

„Церква має місце в нашому житті, а наше життя має місце в церкві”

– У чому феномен греко-католицької церкви у світі?
– Ми виповнюємо те, що дуже гарно підкреслив Папа Іван Павло Другий: „Церква має дихати обома легенями”. Тобто, західною і східною традицією. У католицькій церкві ми представляємо східну традицію, яка була у нас до великого церковного поділу на Східну і Західну у 1054 році. Хоча протягом історії були спроби латинізації, Богу дякувати, вони не пройшли. Другий Ватиканський собор підкреслив важливість східних церков і допоміг їхньому відновленню. Тому наша католицька церква візантійського обряду є доказом того, що можна жити зі Вселенською церквою, зберігаючи свої традиції. Плекаючи все те добре, що є надбанням християнського Сходу.

Чи правда, що Українська Греко-католицька церква найчисельніша серед східної традиції?
– Так, в Україні нараховується близько 5 мільйонів греко-католиків і це найбільша кількість вірників серед східних обрядів католицької церкви. Для прикладу, на Словаччині живе близько 280 тисяч греко-католиків, в Угорщині – понад 300 тисяч. Розбудовані структури греко-католицької церкви у Польщі, США, Канаді, де вірниками є переважно українці.

До насильної ліквідації у 1949 році в Румунії було до трьох мільйонів греко-католиків. Після падіння режиму Чаушеску церкві було повернуто мало храмів, тож наших вірників там значно менше, ніж колись.

Чому саме українській греко-католицькій церкві випали такі важкі випробування?
– Комуністичний режим воював проти всіх релігій, а після війни взявся за католицьку церкву і насамперед за греко-католиків. Якщо латинська католицька церква була нищена, але залишки її толерувалися, то візантійська католицька церква була просто заборонена. Радянська влада вважала греко-католиків осередками ворожої сили. В Галичині це мотивувалося тим, що вірники і священики були патріотами і боролися за незалежність України. На Закарпатті ж проголосили, що церква прислуговує Ватикану – головній силі імперіалізму. А у комуністичній ідеології Ватикан був мало не всесвітнім злом. За кілька днів до убивства Блаженного Теодора Ромжі у 1947 році уповноважений у справах Російської православної церкви писав в обком: „Єпископ Ромжа та його заступник Хіра будь-яким способом повинні бути позбавлені можливості тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму”.

Ви є громадянином Словаччини. Чи є серед греко-католицьких єпископів в Україні громадяни інших держав?
– Є, звичайно. Помічник Блаженійшого кардинала Гузара владика Ляхович – громадянин Бразилії. (До речі, недавно був у нас в гостях). Серед наших єпископів є і громадяни Польщі. Так що я не є білою вороною.

Які стратегічні завдання бачите перед собою?
– Церква поступово повинна займати те місце в суспільстві, яке їй належить. Прикро бачити, коли на освяченні новозбудованого храму у селі нема жодного представника місцевої влади. Це замість того, щоб прийти подякувати вірниками за те, що вдалося розв’язати конфлікт новим будівництвом. Те саме стосується й вищих органів. Треба шукати співпрацю між школою і церквою. Є багато можливостей для цього. Наприклад, викладання тої ж християнської етики. Бо якщо діти у неділю йдуть до церкви, а в школі до цього негативне ставлення, то знову будемо мати подвійну мораль. Ніби віра в Бога є щось таким, що не належить життю.

Там, де конфесії змішані, треба шукати людську співпрацю. Аби на відкритті навчального року у школі були присутніми усі священики, а не хтось один. Саме звідси починається виховання толерантності.

Якщо йдеться про ширші справи, то церква мусить мати контакт з вірниками і поза храмом. Люди мають зрозуміти, що церква має місце в їхньому житті, а їхня життя має місце у церкві. Не можемо відокремлювати одне від одного. Мовляв, ти лише ходи на богослужіння, а відбув – і вже живеш, як хочеш.

„Найбільшим відкриттям для мене є українці”

– Владико, ви часто їздите за кордон. Що там думають про Україну? Чи змінюється там думка про нас?
– Змінюється. І найбільше цьому допомагають поїздки в Україну. Нині преса, телебачення передають вісті на весь світ. І часто, на жаль, передають лише крикливі сенсації чи негативні новини. А коли люди до нас приїжджають, то бачать звичайне життя. Дуже добре, що Президент Ющенко увів безвізовий режим з іншими країнами. Це дуже допомагає. Бо європейці звикли вільно подорожувати і навіть виготовлення безкоштовних віз є вже для них психологічною перешкодою. Адже йдеться про подорож до країни, про яку так мало чути доброго. А коли до нас приїдуть, побачить тутешнє життя, багато чого пізнають. І в такий спосіб змінюється думка про Україну. І це треба підтримувати. Я впевнений, що саме туризм дуже позитивно змінює думку про нас.

А ви для себе ще щось в Україні відкриваєте?
– Людина все життя щось відкриває. Найбільшим відкриттям для мене є люди. Нові знайомства, нове спілкування. Для мене відкриття України – це українці. Коли я працював в нунціатурі і багато їздив від Ужгорода до Луганська, для мене найбільшим задоволенням було розмови з людьми. Багато спілкувався з тими, які згадували радянські і навіть дорадянські часи. Це зовсім інше, ніж читати у книжках. Бо я чимало літератури переглянув. Але особисте спілкування нічим не заміниш.

Тож коли мені закидають: „О, ти знову з таким ентузіазмом про ту Україну говориш!”, відповідаю, що знаю українців. Я можу про них говорити годинами. Це велика річ – порозмовляти з тими, які пережили голодомор чи Другу світову війну, котрі підпільно молилися і старалися бути людьми у надзвичайно важких обставинах. І тоді тобі відкривається та людяність, яку не вдалося знищити. Тому найбільше для мене відкриття в Україні – це людина.

Владико, як повернути віру нашому суспільству?
– Це продовження відкриття. Треба допомогти людині відкрити Бога. Бога, котрий нас любить і нами цікавиться. Який не є далеко. Який всередині нас. Це відкриття допомагає іншим. Це чудова позитивна реакція. Для мене велика радість бачити людей, які приводять до храму знайомих чи родичів. У Києві я правив службу для чеської громади, для нащадків тих, які ще переселилися в Україну за царя. Пам’ятаю пані професорку, яка мала понад 70 років і приходила на недільні богослужіння. Якось вона сиділа перед церквою і каже мені :”Отче Мілане, як це ми так могли жити без Бога?”. Вона дивувалася із себе, а я дивувався із Божої милості. Як це чудово, коли людина після довгих років повертається до Бога! Це справді творить Господь. І Він так чудово діє, що можна заразитися тією любов’ю. Вона притягує інших. Я це бачу і тут – у наших селах чи в кафедральному соборі. На жаль, інколи воно провокує негативну реакцію тих, які залишилися вірними церкві і в часах переслідування. Мовляв, ми ходили у найважчі часи, а зараз тут нові обличчя. Але це те, що треба перебороти. Це те, що людське.

Бо Божим є те, що церква має допомогти усім людям відкрити своє призначення, свою традицію, свою віру. Відкрити зрештою-решт Божу ласку. Те, заради чого варто жити. Як приємно зустріти людину, яка справді знайшла віру і вирішила через це багато своїх життєвих проблем.

На Різдво я отримав листа від 13-річної дівчинки із Словаччини, чиїм батькам я колись допомагав перебороти сімейні труднощі. І вона, сьома дитина в родині, написала мені лист подяки. Із розмови з батьками вона відчула потребу подякувати мені. Після довгих років. Але насамперед треба дякувати Богу. Це велика радість, бачити, як Бог скористав нас, (хоча ми є слабими людьми), аби відкрити для когось вічне життя.

„Треба вміти тішитися і з дрібних речей”

Ваше Преосвященство, непросте запитання: як налагодити співпрацю з православними?
– Це справді складне питання і можна багато говорити чи фантазувати. Я думаю, що насамперед треба дбати про людські відносини. Хоч і бачимо ті труднощі, в яких наразі живемо, треба старатися прощати і допомагати один одному. У багатьох місцях я бачу позитивні зрушення. Як тільки вирішувалися проблеми храму, то встановлювалися людські стосунки.

Наскільки ми будемо ближчими до Ісуса Христа, настільки ми будемо ближчими одне до одного. Тому що нас ділить не віра, а гріхи. Якраз те, що в нас ще не переборено. Те, що принаймні є нестачею любові. І коли буде достатньо любові, тоді будуть зняті усі проблеми

І коли це буде?
– Господь знає...

– Якою є ваша філософія життя?
– (Задумався –авт.). Треба вміти тішитися і з дрібних речей.

Владико, а як ви відпочиваєте?
– Я хотів би відпочивати... (Сміється – авт). Але, на жаль... (Розводить руками – авт.). Постійно кажу собі, що треба мати активний відпочинок. Але часто – це просто інша робота.

Час від часу стараюся заглянути в городик при нашому будинку. До замкового парку мені вдалося сходити двічі за чотири роки. До лісу – чотири рази. Так що відпочинком часто стає прочитана в дорозі книжка. А ще щороку маю духовні вправи, коли на декілька днів кожен священик має усамітнитися в монастирі. Для мене відпочинком є і постійні поїздки по наших селах, коли можу молитися зі своїми вірниками. Фізично можу бути цим виснажений, але духовно завжди підкріплений.

Якби так сталося, що ви звідси поїхали, наскільки важливим був для вас закарпатський період?
– Це й період не був, він – є. Він не закінчився. Він є невід’ємною частиною мого життя. Є тим, де я вповні реалізую своє священицьке покликання. Де стараюся ті дари, які мене дав Господь Бог, скористати для добра нашого народу. А також для добра держави. Бо коли церква допомагає людям бути добрими християнами, то допомагає їм бути і добрими громадянами. І це великий плюс для розбудови держави, як країни правової, як суспільства, де усім затишно. Бо Бог нас створив так, що коли ми творимо добро, то є щасливими. Має бути щось зовсім знищене в людині, аби вона почувалася щасливою, коли робить зло іншому. Щасливими нас робить тільки добро. З цього погляду я дуже щасливий.

Що би ви взяли на згадку про Закарпаття?
– Я про це не думаю. Я нікуди не збираюся з України. (Посміхається – авт.). І не маю бажання робити церковну кар’єру. Стати, наприклад, кардиналом.

Я хочу працювати тут. Може, хтось би бажав, аби я від’їхав? (Сміється –авт.). Я був поставлений Апостольським престолом тут, і в даний момент відчуваю, що моє місце в Ужгороді.

Апостол Павло каже: „Нашою батьківщиною є небо, звідки чекаємо прихід нашого Господа Ісуса Христа”. Своє завершення на землі, яка була названа Срібною, я був би щасливий перенести до неба. (Сміється –авт.).

 Олександр ГАВРОШ, Ужгород
12.03.2007