2007-10-28

Проповідь Преосвященного владики Мілана Хаутура, Апостольського екзарха Кошицького (Словаччина),

в с. Іванівці на місці атентату блаженного священномученика Теодора Ромжі

 

 Дорогі брати і сестри!

…Йшов рік 1947. І тут, за Іванівцями, їхала кочія, а на ній сиділо двоє священиків, двоє семінаристів і владика Теодор. Він був дуже замислений, бо ситуація Церкви Греко-Католицької тут, на Закарпатті, вже була дуже важка. Думав про прожитий день, в який він освятив церкву і зустрівся зі своїми вірниками. Він одразу почув гуркіт машини, яка їхала за ними. За мить машина вдарила до воза і викинула його далеко до поля. Всі думали, що «все в порядку», що владика вже мертвий. Але не вдалося. Владика не загинув. Бо навіть коли сила злого є велика, то це ще не означає, що вона є всемогутня. Тоді люди з машини взяли в руки палиці, щоб добити владику. Але й тут не вдалося. З’явилися здаля люди, які побачили це. Вони вберегли владику і перевезли його до лікарні. І тоді сила злого йде далі. Так, як спершу, злий дух знову озлоблює, через злобу КГБ, жінку. Та Єва, яка приходить із ненавистю, отрутою, подає її владиці...

Владика помер. 60 років тому. Але Греко-Католицька Церква, як бачите, не вмерла. І ми сьогодні ставимо собі запитання: яке значення мала його смерть? Чи має смисл така смерть сьогодні, коли ми бачимо, що хоча вже є релігійна свобода, а люди знов злобою злого духа відвернені від Бога десь інде. Перед тим страхом люди від Бога відверталися. І перед страхом великої комуністичної країни вони Бога зраджували. А тепер не страхом, а тільки впевненістю в тому , що світ дасть людині більше, як дає Бог. Тоді зі страху не приходили до церкви. А сьогодні люди знов перестають до Бога обертатися, бо думають собі, що хтось інший їм дасть щастя чи радість, такої, яку дає Бог. Тоді люди не приходили до церкви, бо було заборонено і Греко-Католицька Церква була ліквідована. Сьогодні релігія вже не заборонена. Але хаос всіх сект і хаос міжрелігійних стосунків багатьох людей відвертають від Бога і Церкви. Бо кажуть, що недобре почуваються там, де люди сваряться, де люди не вміють знайти дорогу один до одного, де люди, не знають, що Бог є Отець, Котрий з’єднує, а не розділяє! Тоді – страх і заборона…Сьогодні – обіцянки чогось іншого, ліпшого і хаос в думках людей, обійнятих постмодерними тенденціями і атмосферою в спільнотах та сім’ях.

І так задаємо собі знову запитання: мала смисл смерть Блаженного єпископа Теодора Ромжі, коли сьогодні бачимо, що люди не до Бога навертаються, але від Нього відвертаються? І я говорю: його смерть мала велике значення, мала великий смисл. Бо якби владика Теодор не помер за віру, сьогодні греко-католицької віри тут, на вашій території, вже б не було. Якби владика Ромжа не віддав тоді життя за віру, то сьогодні вже не було би віри більше в серцях людей. І те, що він людей оберігає, то видно по нині. Бо людина, яка забуває за віру, яка забуває про Господа Бога, стає ніби звіром, котрий не хоче бачити ту іншу людину. По ненависті і злобі нинішнього світу видно, як диявол знов і знов за людським щастям пильнує, як його хоче знищити. І ми тому говоримо: постмодерний симптом – вигорання людського, симптом депресії і хвороби психічної, симптом небажання життя і безнадії. Хто дає безнадію до сердець людей? Хто інший, як не той, котрий од початку ту безнадію ширить? Бо це той, який колись Єву в раю від Господа Бога віддалив тим, що навів її на зле. Той же і сьогодні хоче від Господа Бога одвести якнайбільше людей. Ми сьогодні тут тому, щоби дякувати владиці Теодору Ромжі за те, що був свідком віри та вірності Христовій Церкві, за те він віддав і життя.

Але ми тут ще й тому, щоби задати собі запитання: а що з нашою вірою? Владика свою ідентичність показав ціною власного життя. А як показує сьогоднішній греко-католик свою ідентичність в житті, в сім’ї, у спільноті, в роботі і там, де він є? Дивімося, як виглядають наші християнські родини… Чи вони вже не дуже зматеріалізовані? Чи не дуже вже наші думки блудять, щоби чим більше мати, чим ліпше ся мати, чим більше матеріально бути забезпеченим. І забуваймо про те, що до християнської родини і сім’ї належить і християнська атмосфера та виховання. Подумаймо, як то виглядає в нашій християнській сім’ї сьогодні: чи дає вона цьому світу приклад вірності Церкві, як дав Блаженний владика Ромжа? Бачимо, що в сьогоднішній сім’ї молодь втікає від батьків тому, щоб жити вільніше, без моральних законів. Бачимо, як молодь поневіряється світом без смислу. Вона шукає і не знаходить. Тому що, окрім Бога, не може знайти нічого кращого, нічого певнішого, нічого чистішого.

Єдине, що сьогоднішній християнин забуває, що найбільшою цінністю в його житті є Бог, Котрого Царство не є від світу цього. Бог, Який прийшов на цю Землю і народився, як Дитя у віфлеємській стайні, Бог, Котрий стояв перед Пілатом, як засуджений злочинець, і Він проголосив: «Я є Цар…». І задля того народився і задля того прийшов у світ, щоби дати їм свідоцтво правди. І те свідоцтво Христового Євангелія вже дві тисячі літ оголошується по всьому світу. І за те свідоцтво вже багато мучеників, священиків, єпископів віддало життя. Бо віра – то найбільша цінність. Віра – найбільший дар, котрий ми отримали, а коли його маємо в своєму серці, маємо і вислів Христа, Який говорить нам: «Істинно кажу вам: хто вірить, буде спасенний».

І так, даймо собі запитання на сьогодні: як віруємо? Чи віруємо лиш так, що приходимо до церкви, коли є більший празник – Святий вечір, Пасха або отпуст? Або віруємо так, що щоденно з Господом говоримо на молитві, серед сімей, в яких батьки і діти є спільно на молитві? Чи віруємо так, що і той, який не вірує, може сказати: «Вони живуть інакше, як ми. А живуть добре, бо в любові вірні один одному»? Чи віруємо так, що не засади та принципи світу цього беремо в свої серця, а засади Христа, Котрий сказав: «Я є Дорога, Правда і Життя»?

Брати і сестри! Ми сьогодні тут, щоби врочисто вшанувати блаженного єпископа Теодора Ромжу. Але мало вшановувати, ми маємо наслідувати цього Мужа віри. Віри, за котру він свідоцтвом свого життя заплатив. Віру, котра має джерело вічного життя. Люди би хотіли зараз і тепер, все і одразу! І в тій матеріальній, і в інших сферах. Але нам треба знати, що ця Земля – є підготовкою до Вічності. «Я є Цар», – сказав Христос перед Пілатом тоді, коли йшов умерти на хресті за цей світ, щоби нам своїми заслугами небо придбати. «Я є Цар, але моє царство не від світу цього». Ми би хотіли царювати в цьому світі. І ми би хотіли в цьому світі за теперішнього часу мати все. Але забуваємо про те, що все може мати людина лише тоді, коли має Бога в серці. І потім враз Богу весь буде належати.

Одна старовинна легенда оповідає про одне царство, де ніхто не хотів бути царем. Бо коли там когось на царя ставили люди, той одразу кудись зникав і ніхто не знав, де він і що з ним сталося. Тому кожен боявся бути таким царем. Зголосився якось один бідний чоловік: «Я буду царем у тому царстві, де цар зникає». І через все своє царювання він шукав, де поділися всі царі, що були перед ним. І дійшов до того, що коли людям не сподобалося якесь бажання царя, вони його не хотіли. Була одна група, яка взяла і відвозила царя на безлюдний пустий острів, де без їжі він мусив помирати дуже тяжко. Коли цар про це якимось чином дізнався, зрозумів, що такий ще не вродився, аби всім угодив. Тоді почав на той порожній острів завозити помалу припаси, щоби у випадку його ізоляції не помер там з голоду й сам. Аби міг там блаженно жити. Легенда хоче сказати нам про те, щоб пильнували, як і владика Ромжа. Щоб і ми щось посилали туди, на той другий берег, до Вічності, у формі добрих справ, молитви і доброго ставлення один до одного. Бо прийде колись день, коли ми також будемо мусити покинути цю Землю. Потім прийде те найважливіше – Вічність, із якої вже нема повернення. Вічність, яка буде для нас або добра, або погана. Стараймося жити так по вірі Христа і робити все для того, щоби у вірності Христовій могли почути з уст Його слова: «Добрий слуга – вірний і добрий. Бо тут на землі в малому був вірним, над багатьма тебе поставлю».

Брати і сестри! Сьогодні – той великий день, коли споминаємо про блаженного владику Теодора Ромжу. Він у цих місцях постраждав за віру. Він своє завдання бути свідком віри Греко-Католицької Церкви виконав. А кожен із нас сьогодні хай поставить собі запитання: а як я виконую те своє завдання бути свідком греко-католицької Церкви і віри в сьогоднішні часи, в своїй сім’ї, на своїй роботі, у своєму навчанні? Кожен із нас най задає собі це запитання і відповідає на нього сам перед своєю совістю.

То ж просімо нашого блаженного Теодора Ромжу, щоб і сьогодні з’явилися нові свідки віри, котрі не через страх будуть втікати, як колись, але такі, які б не шукали духа світу цього, а мали би в серцях своїх живого Христа, Котрий живе серед нас. Просімо через владику Теодора, щоби в наших сім’ях, в нашій молоді, в наших спільнотах, в наших парафіях жили люди достатньо вірні Христові, Котрий сказав: «Хто буде в малому вірним, над великий його поставлю». Просімо Діву Марію, щоби Вона, Котра під хрестом Христовим зосталася аж до кінця, щоб Вона випросила нам благодать терпеливості зостати при Христові аж до кінця свого життя.

Слава Ісусу Христу!