2007-10-30

Проповідь Преосвященного владики Мілана Шашіка,

виголошена в Успенському соборі Мукачева під час Архієрейської Служби Божої

 

Слава Ісусу Христу!

В нашому святкуванні 60-річчя блаженної кончини нашого священномученика Теодора сьогодні маємо Третю стацію. Перша була в неділю, в Іванівцях, де відбулася Свята Літургія. Друга була в Ужгороді, в семінарії, яка носить ім’я нашого блаженного священомученика, де в храмі Перенесення мощів блаженного Теодора відбулася Архієрейська Служба Божа. Було також освячено пам ’ятну дошку жертводавцям, благодійникам нашої духовної академії.

Сьогодні ми з владиками єпархій нашої Мукачівської традиції, прибули сюди, до Мукачева, де побували на Чернечій горі, відвідали монастирську церкву, помолилися на могилах наших владик і монахів. Висловлюю подяку братам православним, які нас прийняли… Потім було освячення пам’ятної дошки на лікарні, на тому будинку, де закінчилося земне мандрування нашого владики Теодора. Ця пам’ятна дошка є не лише нагадуванням про події Церкви, але також і застереженням, щоб таке більше не повторювалося. Тому тішуся, що ми нині тут, в нашому Успенському соборі Мукачева, міста, з якого взяла ім’я наша Мукачівська єпархія.

Ми сьогодні задумуємося, дорогі у Христі, над повною спадщиною, яку маємо. Цей собор, в якому ми знаходимося, відновлюється, він є знаком відновлення також і нашої єпархії. І це є через Ваші молитви, через страждання всіх тих наших священиків і мирян, єпископів, які віддали своє життя за Христову Церкву, з любові до нашого народу, прощаючи ворогам, прощаючи тим, які переслідували Церкву.

Наш блаженний священномученик Теодор сказав: «Вмерти за Христа – значить вічно жити». І як це резонує зі словами сьогоднішньої Євангелії, де Ісус каже: «Хто бере свій хрест і йде за мною, буде мати життя вічне…». Взяти свій хрест, дорогі, взяти той хрест страждання деколи відмовляємося. Але наш блаженний Теодор взяв дійсно хрест у руки. Так його з хрестом і зображуємо на іконах. Він того хреста тримав. Дорогі мої, це є потрібно і для нас, щоб і ми трималися хреста. Тому що і страждання, і хрест допомагає нам наблизитися до Господа. Хрест єдиний допомагає перемогти біль. Коли приходять страждання, спокуси зникають. Я мушу свідчити, що найліпше мені живеться тоді, коли є страждання. Бо диявол хоче нищити нас і підмовляє: «Дивися, Бог тебе не любить». Коли ми той хрест піднімаємо, беремо в руки, диявол утікає. І приходить сила Господня. Сила тоді приходить. І так, тримаючись того хреста, наш блаженний Теодор мав силу віддати своє земне життя.

Сьогодні два рази прозвучало з вуст представників влади слово «великомученик». І це було й на зустрічі в Закарпатській обласній державній адміністрації, в Ужгороді, і сьогодні тут. Теодор є дійсно наш великомученик. Ці слова правдиві. Його великі муки розпочалися тоді, коли він прийняв хрест архієрейського свячення. А ще перед тим, коли йому довелося служити священиком в гірських селах Хустського деканату (там тоді залишилося мало греко-католиків), він намагався боротися із забобонами. Він писав закордон своїм друзям про незнання, духовне занедбання людей, які загрузли в забобонах. То були страждання. А потім, коли приходить радянська влада, починається тиск, три роки страждань, дорогі мої, три роки погроз, три роки молитов... . Бо не раз звучало: «Якщо не здаєтесь, вас уб ’ють, якщо не відречетесь Католицької віри, вас уб’ємо…»

Отець Михайло Маслей, який під час перенесенні мощів в Ужгородському замку 28 червня 2003 року давав своє свідоцтво як останній живий свідок атентату на блаженного, описував його глибоке занурення в молитву. Коли їхали з Іванівців до Лохова в суботу, хоча йому говорили: «Подивіться, владико, яка гарна природа…», – він був заглиблений у молитву, в руках – Рожанець. Дорогі мої, ця молитва, цей зв’язок із Пречистою Дівою Марією, цей глибокий внутрішній зв’язок нашого єпископа був його зв’язком із Ісусом Христом. Тому він посвятив нашу єпархію Пречистому Серцю Марії. Ми це повторили 13 травня цього року, знову прочитали молитву, яку він дав, якою він посвятив в тих тяжких часах, за кілька місяців перед своєю мученицькою смертю, посвятив Діві Марії весь наш народ під Карпатами, всю єпархію, всі сім’ї. Бачив, що немає жодного людського захисту! Бачив, що немає тих, які би обороняли…

Ось один із записів НКВД: «Тяжко іде православізація також тому, що багато урядовців ще залишаються в серці греко-католиками і не співпрацюють у ліквідації греко-католицької церкви…» Не співпрацюють… Богу дякувати, що були такі люди, які хоча б спочатку не співпрацювали із атеїстичною диявольською системою, що вбивала мільйони невинних людей, що вбила і нашого владику.

Сьогодні біля лікарні прозвучали слова представника міста: «Чому та держава боялася одної людини?» Чому не заслали його в табір? Вважали його таким сильним, що табори не зможуть його зламати. Треба ліквідувати…

Так, дорогі мої, три роки страждань. Аж потім приходить завершення. Приходить психологічний тиск, коли відбирають монастир на Чернечій горі, коли приносять з обласної влади документ про конфіскацію єпископської резиденції і кафедрального собору та передання його іншим. Щоб залякати владику, щоб змусити його відступити. Приходить той момент, коли владика повертається із освячення церкви в Лавках. І біля Іванівців скоюють цей злочин, атентат. А єпископ знову заглиблений в молитву…

Дорогі мої, коли було знайдено святі мощі нашого владики 8 червня 1998 року, там, у труні, було знайдено його Рожанець і хрестик, який тепер знаходиться у реліквіярній руці на іконостасі Ужгородського собору. І в руці тій є саме той хрестик із його Рожанця. Дорогі мої, той хрест, якого він тримався! Святий Рожанець, який його врятував через Пресвяту Діву Її Сином Господом Ісусом Христом. Це, може, зовнішній вияв того, від якого виходила внутрішня сила, та сила, яка протистояла тій величезній державі, її величезній силі в надії, що Господь сильніший, що Господь – єдиний Пан історії, що Він є Альфа і Омега, Початок і Кінець, що Ісус Христос не підведе. Хоча здавалося, що злоба перемогла…

І сьогодні можемо сказати: «Слава Тобі, Господи! Дякуємо Тобі, що Ти підтримував нашого владику Теодора. Дякуємо Тобі, що Ти показав Свою силу в такій слабкій людині, що він дійсно, як великомученик нашої єпархії, віддав своє життя за те, щоб ми дожилися свободи, щоб ми могли знову молитися і прославляти Тебе, щоб ми могли старатися про християнське життя. Дякуємо Тобі, Господи, що зараз вже ніхто не стоїть коло церкви і не записує, хто туди йде, щоб доносити до КГБ. Дякуємо Тобі, Господи. Дякуємо і за цих єпископів Греко-Католицької Церкви, які прийшли із багатьох країн, і можуть з нами молитися, можуть побачити, що сила Божа діє, що Господь є Той, Який відновлює. Аби ми не були такими змученими, щоб не дали собі нашептати, наговорити, мовляв, світ вже такий, що сьогодні не варто і взагалі не можна жити по-християнськи. Можна, дорогі мої. Можливо і сьогодні жити святістю в наших сім’ях в силі Ісуса Христа. Можливо терпіти одне одного і дивитися в чисті очі своїх дітей, говорити: «Маємо майбутнє в Ісусі Христі. Маємо перед собою вічне життя. Маємо великий дар, заслужений кров’ю наших мучеників».

Ми можемо сьогодні класти вінки до могил, хоча багато могил так і залишилися невідомими десь у Казахстані, Сибіру, де нема ані хрестів… Та не це важливо, бо прийде останній день Воскресіння, і вони встануть прославлені тілом. Це визнаємо, дорогі мої. Важливо є, щоб ми сьогодні були свідками Христового Воскресіння і Його перемоги. Тішуся, що 1 листопада в Ужгороді, біля резиденції відкриємо пам’ятні дошки з викарбуваними іменами всіх наших 129 постраждалих, всього духовенства єпархії, які були засуджені, яких так багато не повернулося… Нема там імен всіх наших бабусь і дідусів із сіл, які молилися. На жаль мало є тих, які б фіксували ту нашу історію, тих, які записували. Згадуйте, дорогі мої, тих свідків… Знаєте, минулого року один чоловік сказав мені: „Владико, для мене Греко-Католицька Церква – це мій дід. Він вже давно помер. Та коли думаю про нашу Церкву, завжди згадую мого діда, який був дяком. Коли заарештували нашого священика, він продовжував молитися в церкві. Прийшли кагебісти, кажуть йому: „Висвятимо тебе на православного священика, бо ти все знаєш. Відкажися від Католицької Церкви”. А він у відповідь: „Я народився греко-католиком і помру ним!” Його потім відпустили, правда... Мій дідо, який вже помер, – то мій зв’язок із Церквою...”

Дорогі мої, скільки таких бабусь та дідусів було? Записуйте свої домашні історії, не забудьмо про них! Це є також наші святі, які страждали, жили разом з Ісусом Христом і вмирали з молитвою... Пам’ятаймо своїх предків! Дорогі мої, це все є наша історія, яку треба пам’ятати і за котру треба дякувати Богу, що Він дав нам перенести стільки страждань. І сьогодні показується Його перемога. Так, Ісус Христос – вічний вчора, сьогодні і завтра, Його є час і вік, Його перемога є вічна!

Слава Ісусу Христу!