2009-09-30ЮВІЛЕЇ

65-річчя єпископської хіротонії Блаженного Теодора Ромжі

24 вересня 2009 року Хрестовоздвиженський собор святкував 65-річний ювілей єпископських свячень Блаженного Теодора. В цей день щороку лине в головному храмі єпархії до неба молитва за дар владику Теодора, в цей день щороку владика Мілан уділяє свячення нашим семінаристам, що є символом відродження Мукачівської греко-католицької єпархії, Церкви у краї, знаком того, що Господь наш Ісус Христос у найважчі роки був і є з нами, свідченням того, що мученицька смерть  владики Теодора є воскресенням Церкви і нашого духу...

Архієрейська Служба Божа, яку очолив владика Мілан, відбулася того четверга ввечері у співслужінні багатьох священиків. Головний храм краю був переповнений вірниками.  Перед Літургією владика Мілан уділив нижчі свячення (читця, співця і свічконосця) двом семінаристам 6-курсу УжБА — Михайлу Пазуханичу та Сергієві Сабову, а після Служби Божої освятив відреставровану каплицю Ікони Марія-Повчанської Богородиці, яка знаходиться всередині храму. Адже ця ікона впродовж багатьох літ була для наших краян символом заступництва Матері Божої, Яка завжди охороняє Своїх дітей, а місто Марія-Повч, що нині є на території Угорщини, було ( та й сьогодні є) місцем паломництва християн всього світу до ікони чудотворної, що просльозила...

Аби зрозуміти і бодай трохи осмислити важкість того періоду, коли отця Теодора Ромжу було висвячено на єпископа, мусимо перенестися в часі на 65 літ назад. Вірники щиро молилися за нововисвяченого молодого єпископа, й уявити не могли, що в когось колись  підніметься рука вбити владику Теодора...

Ось як згадують рік 1939-й у своїй книзі „Священики-мученики” отці Стефан і Даниїл Бендаси: „Наприкінці літа 1939 р. стався несподіваний поворот у житті  отця Теодора. Через відсутність необхідних кадрів у духовній семінарії, єпископ Олександр Стойка призначає його спірітуалом (духовним керівником) і професором філософії Ужгородської духовної семінарії. Оцінюючи і визнаючи самовіддану працю отця Теодора Ромжі, єпископ Олександр Стойка представляє його на звання папського таємного камерарія, і папа Пій ХІІ надає йому це звання. Після несподіваної смерті єпископа Олександра Стойки (31 травня 1943 р. ) члени Капітулу, згідно з церковними законами, 2 червня 1943 р. обрали о. Олександра Ільницького Капітулярним вікарієм, а 11 лютого 1943 р. Апостольська Столиця призначає Апостольським адміністратором Мукачівської єпархії д-ра Миколу Дудаша, єпископа Гайдудорогської єпархії. Наближення лінії фронту, поставило перед єпископом необхідність підготувати єпархію до радянської окупації. Він отримав від Святої Столиці директиви і скликав збори в Ужгороді, Мукачеві і Хусті, на яких конфіденційно ознайомив священство з цими директивами. З плином часу ситуація дедалі погіршувалася. Все важче ставало підтримувати зв’язок між єпископом, який перебував у Ніредьгазі, і керівниками єпархії в Ужгороді. Лінія фронту переступила через Карпати. Територія Мукачівської єпархії стала ареною воєнних дій. Оцей стрімкий розвиток воєнних подій диктував потребу визначення особи, яка б відповідала за керівництво Мукачівською єпархією. Вибір було зроблено несподіваний і ніким неочікуваний, бо рішенням Святого Престолу від 16 вересня 1944 р. було іменовано отця Теодора Ромжу  титулярним єпископом Аппійським і помічним єпископом владики Мікловша Дудаша.  Вибір був несподіваний, бо отець Теодор Ромжа був чи не наймолодшим із можливих кандидатів, і мудрим, бо був найвідповіднішим як  з погляду тогочасної ситуації, так і в зв’язку з уже реально очікуваними політичними змінами.

24 вересня 1944 р., за розпорядженням Апостольської Столиці, єпископ Гайдудорозької греко-католицької єпархії і Апостольський адміністратор Мукачівської єпархії д-р Микола Дудаш разом з двома римо-католицькими єпископами — ординарієм Сатмарським Яношем Шеффлером та ординарієм Кошицьким Іштваном Мадарасом рукоположили отця Теодора Ромжу на єпископа.

Після приходу Радянської Армії в наш край перед молодим, щойно висвяченим єпископом, виникло складне і важке завдання: захистити єпархію від сталінського терору. Тодішня влада, користуючись підтримкою військового командування та політичним станом у краї, намагалася схилити єпископа Теодора і його оточення до возз'єднання з російським православ'ям, але він став перепоною у здійсненні заздалегідь підготовлених заходів по ліквідації Греко-Католицької Церкви й рішуче відмовився просити Московського Патріарха про приєднання Мукачівської єпархії разом з єпископом, священиками і зі своїми вірниками до Московської патріархії. У Римі він готувався до місіонерської праці в Росії і  прекрасно знав, що атеїстична влада на цьому не заспокоїться. Отець Теодор ще в 1939 році в листі до ректора колегіі Руссикум писав: “Вмерти за Христа – значить вічно жити...”

Ці слова Блаженного священномученика Теодора стали направду пророчими. І ми всі є свідками того, що епохи, яка твердила нам „Бога нема!”, — самої нема... І ми часто замислюємось над тим, що саме сталося з Блаженним Теодором. І нам варто замислитися ось над чим: чи сталося б це саме з нами?.. Бо для нас, які живемо на початку третього тисячоліття, для багатьох із нас, котрі вже пережили вік Теодора (владику отруїли, коли йому було всього 36 років), єпископ Ромжа — живий. Як живим є його приклад відданості Христу, його важке життя і мученицька смерть, що фактично спричинила воскресення Церкви в нашому краї.

Мирослава Мацо