2009-06-27ПРОПОВІДЬ

„Христос учора і сьогодні – той самий навіки“

Проповідь архієпископа Ціріла Васіла, Секретаря Конгрегації для Східних Церков, яку він виголосив на Божественній Літургії, присвяченій вшануванню пам’яті жертв репресій Греко-католицької Церкви на Закарпатті та 20-ліття її виходу з підпілля  

Пишеться 2009 рік. Живемо у світі, який постійно зменшується та прискорюється. Супутникове телебачення, інтернет, біржа, мобільні телефони, телетекст… – це все є тільки знаком безупинного потоку інформації, імпульсів та ініціатив… Що було актуальним і правдивим перед хвилиною, вже в цьому моменті не є дійсним. Що відбулося вчора, сьогодні вже нікого не цікавить.

Подібно і те, що робимо тепер, в цьому часі, коли згадуємо на події, які відбулися декілька десятиліть тому, – майже повністю розходиться з тими сучасними тенденціями, для яких цікавим є тільки те, що є актуальним, що є сучасним… Замість свіжих новин – ми тут говоримо про події, котрі сталися шістдесят та двадцять років тому назад.  

Цей контраст є випадковим, чи навмисним?

Сьогодні, тут всі – організатори і учасники цієї зустрічі, ризикуємо, що, можливо, деякі визначать нас як анахроністів, застарілих, занадто набожних та несучасних.

На сьогоднішню відносність актуалій, цінностей та стосунків реагує постмодерний світ тим, що витворив якусь норму неясної та мінливої політично-суспільної етики, яка настирливо пропагується особливо впливовими медіями. Їх гаслом є те, що все повинно бути politically correct – політично правдивим та відповідним.

Тобто, хто хоче бути politically correct, не має робити нічого такого, що мало б когось привести до розпачу. Не сміє опинитися в ситуації, в якій могло б здаватися комусь, що йому пригадуються помилки та недоліки.

Згадування про страждання і підкреслювати вірність обов’язково призводить (за передумови наявності хоча б трохи сумління та людського почуття) до розпачу тих, що страждання спричиняли, та тих, що не зуміли витривати у вірності (хоча б їх дії були будь-чим мотивовані). І хоча вже в багатьох випадках прямих винуватців злочинів та насилля немає в живих, існують сьогодні їх послідовники та ідейні нащадки, які з їхніх вчинків різним способом здобували користь і до сьогодення від тих діл достатньо, відверто та прилюдно не відреклись. І вони завдяки цій нашій сьогоднішній зустрічі можливо будуть почуватися ображеними.

Діючи в дусі politically correct потрібно, мовляв, зосереджувати свою увагу особливо на позитивних та приємних реаліях.

Ми ж тут наголошуємо на вірності у стражданнях!

Хто бажає бути politically corect, не сміє жодний підхід чи погляд безпосередньо виголосити за правдивий, боячись аби через це не відчували образу прихильники протилежного табору.

Ми ж тут чітко стверджуємо, що наші єпископи, священики, монахи та вірники у важкій ситуації вирішили правильно, незважаючи на страждання, дискримінацію та неволю.

Отож, спокійно можемо припустити вже від початку, що наша сьогоднішня зустріч, з багатьох точок зору, може виглядати контрастною по відношенню до критеріїв етики politically correct. Цілі ці святкування, можливо, будуть деякими визнані як полемічні, неекуменічні, мученицько-тріумфаторські і політично небажані. Для деяких може бути спірною і дійсність, що при цій нагоді сходяться та ангажуються й молоді люди, які не були і не могли бути прямими учасниками згадуваних подій, і не мають жодних інших заслуг, як тільки заслуг їхніх батьків чи дідів.

Якими ж є в дійсності наші мотиви, відправні точки та цілі?

Мотивом, чи лейтмотивом сьогоднішнього нашого пам’ятного дня могли б бути слова з листа до Євреїв: «Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр 13, 7-8).

Відправною точкою є історична дійсність – події, ситуації, особи і їх вчинки – це все, що відбулося, як відбулося і те, що завдяки тодішнім найрізноманітнішим, чи ідеологічним інтерпретаціям пролунало, або залишилося навіки записане – як і в книгах історії, так у вічній пам’яті Божій.

Нашою ціллю є: взяти участь нашою свідомістю, нашим пізнанням у цій Божій вічній пам’яті, аби таким чином пам’ять про вірність наших батьків послужила як зобов’язуюча інспірація і духовне підкріплення для синів і внуків, для цілого Божого народу та для всіх людей доброї волі.
    
Після цього ідейного визначення змісту нашого сьогоднішнього акту, пригадаймо собі в деяких рисах атмосферу згадуваних подій, конкретизуючи їх за допомогою найвизначнішого і найвидатнішого героя, символічної особи, греко-католицького єпископа Теодора Ромжі.

Перенесімось на хвилину на шістдесят років назад.

Після Другої світової війни Закарпаття підпало під вплив радянської системи. Було тоді вже лише питанням часу, коли комунізм повністю проявиться у своїй атеїстичній та антирелігійній подобі. Одною з характеристик марксистсько-ленінської науки, поряд з боротьбою класів, була й боротьба проти релігії, як «опіуму для народу». В сталінському варіанті марксизму-ленінізму ця боротьба особливо була направлена проти Католицької Церкви. На Закарпатті першою ціллю генерального плану нападу стала Греко-католицька Церква. Щоб цей безпосередній атеїстично-ліквідаційний план не був таким наглядним, задум був переведений на рівень її відречення від Католицької Церкви та послідовним з’єднанням із Російським православієм. Ціла акція була ретельно розроблена партійно-державним апаратом.

Мукачівський єпископ Теодор Ромжа був вбитий. Про наступне ув’язнення і депортацію священиків і їхніх родин, про знущання над вірниками, які не підкорилися цій диктатурі, немає необхідності розповідати, оскільки нашою ціллю не є ятрити старі рани, але правдиво документувати події.
Сьогодні, дякуючи діяльності істориків вже є задокументовані життєві долі греко-католицьких священиків і їх родин, які були ув’язнені та депортовані за те, що не підкорилися диктатурі та не відреклися своєї віри. Йдеться про дві сотні тих священиків, яких уже немає серед нас та яких Господь напевно привітав у своєму Царстві словами: «Гаразд, слуго добрий та вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди у радість пана твого» (Мт 25,23).  

Звичайно, що в режимі, який перед світом офіційно проголошував свободу релігії, подібний антирелігійний крок мусів бути достатньо ідеологічно прикрашений і пропонований так, щоб дістав ознаки легітимності. Ліквідація Греко-католицької Церкви була виправдана вигаданим бажанням народних мас відірватися від „Ватикану і західних імперіалістів“ та з’єднатися із церквою, яка мала уособлювати братню радянську Росію.

Вершиною ліквідаційної акції було вбивство єпископа Ромжі та незаконне ув’язнення багатьох священиків і мирян. Хто цікавився ретельніше із самими процесуальними документами доторкався з найбрутальнішими, абсолютно явними маніпуляціями, які є насміхом над справедливістю та є наглядним прикладом „радянського судочинства”. Однак машинерія комунізму не могла діяти інакше. Греко-католицька церква була перед шістдесятьма роками у своїй структурній формі абсолютно знищена, розбита та обкрадена, засуджена на вимирання та забуття. Заради цього було потрібно знищити всіх тих її репрезентантів, які залишилися їй вірними.    

Можливо, нам несподівано приходить запитання: чому стільки злоби, чому режим вважав за необхідне йти до таких крайностей. Визначний австрійський письменник Стефан Цвайґ у своїй праці "Сумління проти насилля", говорячи загально про тоталітарні режими, відповідає на це запитання таким чином: «Частиною трагічності усіх деспотів буває, що ще й потім бояться незалежної людини, коли вже її заставили мовчати та позбавили політичного впливу. Їм не достатньо, що мовчить – він повинен мовчати. Вже тим, що не погоджується, не служить і не робить поклони, що не увійшов до крила підлабузників і лестунів, викликає вже гнів тим, що взагалі існує… Моральна людина вже самим своїм існуванням зауважує про себе, оскільки його буття витворює навколо себе атмосферу довірливості. І хоча цей вплив обмежується вузьким колом людей, невидимо та беззупинно розширюється як кругові хвилі на воді.»     

Смертю єпископа Теодора Ромжі мукачівський єпископським престол залишився осиротілим на довгі роки. Його смерть та долі подальших переслідуваних священиків, вірників несуться у значенні слів пророка Ісаї, які надихнули і молитви проскомидії літургії святого Йоанна Златоустого: «Немов ягня на заколення, ведено Його і як агнець непорочний перед тим, що стриже його, безголосний, так і Він не відкриває уст Своїх. У смиренні Його суд над Ним відбувся. А про рід Його хто оповість? Бо візьметься від землі життя Його.»  

Вірність та витривалість у стражданнях – це є найбільший дар єпископа Теодора Ромжі та цілої генерації священиків і вірників Греко-католицької Церкви на Закарпатті. Заступник Христа, папа Іван Павло ІІ підсумував цей дар років тихого страждання Греко-католицької Церкви словами: «Греко-католицька спільнота вийшла з цього іспиту відновленою та посиленою завдячуючи свідченню та крові багатьох мучеників. Живим доказом того є віра великої кількості мирян, монахів, монахинь, священиків та духовних пастирів… На порозі третього тисячоліття християнства це є цінним приносом, яке ваша спільнота докладає до скарбниці Церкви особливо на користь екуменізму. Дорога до повної єдності усіх Господніх учнів є завданням, яке зобов’язує кожного. Виконується молитвою, апостольською працею, щоденним свідоцтвом, очищенням історичної пам'яті та передусім наверненням серця.»   
    
Пишеться 2009 рік. Можливо хтось скаже нам: Який зміст є в тому, аби згадувати страждання минулості, або відвагу тих, які ризикуючи життям, змогли публічно виявити свою віру? Можливо, хочете знову роздувати стару полеміку та контраст, який вже від часів переслідування перших християн об’являється завжди, коли скінчиться переслідування, що Церкву розділяє на два табори, причому в одному знаходяться martýri – мученики, а в другому – lapsi, тобто ті, які жертвували ідолам. Хочете без кінця використовувати цю класифікацію на стосунки між церквами, чи на розділення людей в залежності від їх відношення до колишнього режиму?

Звичайно, що ні! Не хочемо бути в цьому менш розважливими, як були старі греки. Вони при частих домашніх суперечках знали, що сьогоднішній переможець завтра може бути в ролі переможеного. Полководці, які перемогли в боях мали право піднести на полі битви переможну колону, так званий tropaion, але вже від першої відомої перемоги над амиклами у восьмому столітті перед народженням Христовим вона, ця колона мусила бути завжди із дерева. Не мала тобто стояти довго, аби не нагадувала поразку, як б чинила перешкоду для майбутньої мирної угоди.  

Чому ж тоді сьогодні згадуємо? Заради того, щоб дивлячись на події минулого, не залишитися менш пам’ятливими, як старі греки. Коли в 480 році перед н. Х. багатомільйонна армія перського царя Ксерксеса висадилися в Тракії та тягнули на Грецію, здавалося, що всьому настав кінець. Квітуча грецька культура, її демократія, філософія, література та мистецтво – це все було приречене до зникнення. Майбутнє Європи було під загрозою. Тоді проти нашестя варварів поставився цар Леонідас із трьома сотнями вибраних спартанських воїнів на місці, яке увійшло в історію – у долині Термопили. Три дні спартанці відбивалися від  натиску персів. На кінець перські війська проникли зрадницьким  способом до тилу. Спартанці не втекли, але поставилися до оборонного порядку. Воювали та загинули до посліднього воїна. Перси перемогли, але оборона Термопили підняла на дусі інші грецькі міста, які протягом року, після перемоги біля Саламіне розпорошили перську армію та визволили Еладу. Пізніше, коли греки повернулися на місце, яке було просякнуте кров’ю  спартанців, на місці, де загинув цар Леонідас, збудували пам’ятник з написом для наступних поколінь: «Подорожуючий, звістуй у Лакедаймоні, що тут мертві спочиваємо, як закони наказували нам.» Цей пам’ятник стоїть по сьогодні як свідоцтво битви хороброго духу проти грубої сили, як свідоцтво боротьби за свободу.

Пишеться 2009 рік. Ті, яких ми тут сьогодні згадуємо, які залишилися вірними під час ліквідациї Греко-католицької Церкви і які зуміли відважно вивести її із підпілля – стали для нас прикладом у боротьбі за свободу духа. Вони вчинили так, як вчинили не тому, щоб їм поставити пам’ятник. І якраз через те вони його й заслужили. Тому що своїм прикладом кожний із них уподібнився до апостола Павла, який у листі до коринтян говорить: «Нехай, отже, кожний уважає нас як слуг Христових і завідувачів таїн Божих. Тим-то вимагається від завідувачів, щоб кожний з них був вірний. Для мене то найменша річ, щоб ви мене судили чи якийсь суд людський; ба й сам себе я не суджу. Бо я не почуваю себе винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить – це Господь. Тож не судіть нічого перед часом, поки Господь не прийде і не освітить те, що скрите в темряві, та виявить задуми сердець, і тоді кожному хвала буде від Бога.»  (1 Кор 4, 1-5)

Пишеться 2009 рік. Згадуємо в дусі примирення і відпущення, тому що нашим гаслом є: «Христос учора і сьогодні – той самий навіки».