2012-02-27ДУХОВНІСТЬ

Великопісна покаянна молитва преподобного Єфрема Сирійського

На всіх богослужіннях у будні дні Великого посту звучить молитва, яку церковне передання приписує одному із великих наставників духовного життя преподобному Єфрему. Ця коротка і проста молитва займає важливе місце у всьому великопісному богослужінні, оскільки вона особливо вирізняється серед співів і молитов посту. Починається вона словами:

"Господи й Владыко живота моего!"

В цій молитві містяться всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів – насамперед, вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях навернення до Бога.

"Дух унынія, небреженія, сребролюбія й празднословія отжени от мене."

Головний порок – уныніе (праздность) – лінивство, недбалість, поверховість. Це та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас "донизу" і не дає підніматися "вверх", постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: "Навіщо?", і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство – корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків.

Плід лінивства – небреженіе – безнадія, в якій всі наставники духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена можливості помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій неправди. Він сіє неправду про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія – це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона не здатна побачити світло і прагнути до нього.

Сребролюбіе (любоначаліе). Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу. Якщо моя душа не спрямована до Бога, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всіх інших вона буде сприймати як засіб для задоволення власних бажань. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і панувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством.

Після всього цього – празднословіе – марнослів 'я. Людина – єдине створіння, що має дар мови. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська неправда користується словом. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже, підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха.

Отож, покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно знищити. Однак зробити це під силу лише Богу. Ось тому перша частина цієї покаянної молитви – "отжени от мене" – крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння, їх також чотири.

"Дух же ціломудрія, смиренномудрія, терпінія й любве даруй ми, недостойному рабу Твоєму."

Ціломудріе – доброчесність, чистота – це позитивна протилежність духу лінивства, бо лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездатність бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству і є саме цілісність. Якщо чистота (цнотливість) зазвичай вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчудженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю.

Смиренномудріе – смирення – перший чудесний плід цієї цілісності або "ціломудрія", доброчесності. Перш за все, смирення – це перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живемо. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому бачити велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим.

За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпініе – терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина – нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. Вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання – якнайшвидше мати життєвий успіх. Терпеливість – це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що він "поблажливий" до нас, але через те, що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богу бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти.

Нарешті, любовь є вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів, та любов, котра дається одним лише Богом, це той дар, якій є метою всього духовного підготування і досвіду.

Ей, Господи Царю, даждь ми зріти моя согрішенія, й не осуждати брата моего, яко благословен еси во віки віков, аминь.

Нам загрожує одна небезпека – гординя. Гордощі –- джерело зла, і зло – джерело гордині. Не досить, однак, бачити свої прогрішення, оскільки навіть ця уявна чеснота може обернутися в гордість. Писання святих отців насичені застереженнями щодо цього різновиду неправдивого благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до диявольської гордині. Проте коли ми "бачимо свої гріхи" і "не осуджуємо брата свого", коли, іншими словами, чистота, смирення, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас.

Після кожного з трьох прохань молитви ми кладемо доземний поклон, який є душевно-тілесним знаком каяття і смирення, поклоніння і послуху. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, душею і тілом, і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі тіла – тваринної похоті в нас – над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог "став тілом". Отож спасіння і покаяння – не зневага до тіла, але поновлення його у справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму безцінної людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла, але за нього. Ось чому вся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а у своєму тілі. Відтак доземні поклони є прикметною особливістю великопісного богослужіння.

Склав о. Олександр Нємчінов