2008-11-03СПОГАДИ ОЧЕВИДЦЯ

Іванівці. Рік 1947-й

Спомини про трагічну смерть єпископа-мученика Теодора Ромжі

Хоч минуло вже 61 рік тої трагічної події, моменти тої останньої подорожі єпископа-мученика Теодора Ромжі, кадри того страшного дня — в мене досі перед очима... Тепер я — вже єдиний живий свідок атентату. Через хворобу, на жаль, не можу зустрітися з вами, тому коротко опишу про той останній пам’ятний день 1947-го.

Про життя єпископа-мученика ми всі знаємо, тому я опишу тільки сам трагічний случай.

Усім вірникам було відомо, що Преосвященному владиці було заборонено виїжджати і зустрічатися з вірниками. Владика Теодор отримав запрошення від пароха с. Лохово отця Васькова, який попросив його освятити оновлений храм с. Лавки, котрий був філією парафії с. Лохово. Відзначимо, що владика Теодор керував Мукачівською єпархією у найважчий період, коли безбожники вели нещадну боротьбу з Греко-Католицькою Церквою, яку мали на меті знищити. Атеїсти, КГБ і партія бачили, що проти єпископа, який має таку міцну віру, не можуть нічого вдіяти. Тому вирішили фізично знищити владику. Від Преосвященного владики конфіскували все, що могли, без дозволу КГБ Преосвященний не мав права вийти з єпископської палати. Отож, коли владика звернувся за дозволом поїхати в Лохово, кагебісти одразу той дозвіл надали, бо вбачали в цьому здійснення своїх планів.

Коли Преосвященний владика отримав дозвіл поїхати до с. Лохово на освячення оновленого храму, позвав нас, двох семінаристів — Михайла Бугира і мене, щоби ми супроводжували його. Але вказав на ризик, який може статися. Та ми дали згоду і почали готувати все потрібне для Архієрейської Святої Літургії та освячення храму.

25 жовтня 1947 року з багажем пішли пішки на автобусну станцію (наша єпархія на той час не мала жодного транспорту), і в переповненому автобусі Ужгород-Мукачево ми доїхали до зупинки с. Іванівці, де на нас чекав коч. Посідали ми в коч. Преосвященний подивився, чи добре сидимо, сам вийняв з кишені Рожанець і молився аж до Лохова. В Лохові Преосвященного владику привітав отець-парох Петро Васьков з родиною. Після обіду відпочивали і готували все для наступного дня.

26 жовтня, в неділю, Преосвященний владика відслужив Святу Літургію в Лохові. А після Святої Літургії перейшли саме до Лавок, де владика Теодор відслужив Архієрейську Святу Літургію і освятив оновлений храм. То була остання Архієрейська Свята Літургія, яку відслужив владика-мученик.

Під час обіду Преосвященний владика вирішив їхати до Ужгороду, але прийшов отець Петро Васьков з кураторами і сказали, що наприкінці села зібралося багато підозрілих людей, автомашин. Там явно щось готували. І тоді владика вирішив, що не їдемо, переночуємо, а вже вранці в понеділок повернемося до Ужгороду. Післяобідній час пройшов в спокою і відпочинку. Ми, богослови, цілу ніч не спали, бо бачилисьме, що біля будинку цілу ніч ходили люди. Тільки вранці ми дізналися, що то чоловіки села охороняли фару, де відпочивав владика.

Вранці владика Теодор відслужив Літургію, ми поснідали і сіли в той самий коч, що нас привіз. Після сніданку Преосвященний владика подякував за гостинність, відклонився від родини отця Петра Васькова і вірників. Вірник нас випровадили аж до кінця села, попрощалися з Преосвященним владикою, і ми поїхали. У кочі на задньому сидінні сиділи Преосвященний владика та отець Бачинський. Напроти, на малому сідалі, сиділи ми, двоє семінаристи. Попереду сидів отець Березнай та візник Хома. Вирушили ми, але вірники села супроводжували нас аж до кінця села. Тут Преосвященний владика ще раз подякував вірникам за їх участь і попрощався з ними. Ми проїхали 1,5-2 км, коли я побачив, що за нами їде велика автомашина. Преосвященний владика молився Рожанець. Я не хотів його ворушити, тому дав знати візнику, що їде за нами. Візник побачив машину Студебекекер і перейшов з правого на ліий бік, щоби пропустити автомашину. Але візник помітив, що й автомашина їде за нами на лівий бік дороги. Тоді він знову повернувся на правий бік. Проїхали десь метрів десять, коли автомашина вдарила у підводу, котра перетворилася на друзки. Владика і отець Бачинський впали під підводу, а я, Михайло Бугир і отець Березнай від удару автомашини вилетіли на поле десь на метрів десять від підводи. За кілька хвилин ми прийшли до тями, дивимося, а автомашина стоїть на місці, довкола неї бігають бандити і не можуть її „завести”. То вже потім стало відомо, що під час удару із заднього колеса коча відірвався 15-сантиметровий шматок заліза, який пробив радіатор, тому машина стала, як вкопана. Метою бандитів було вбити єпископа, а в метушні вони так і не увиділи, що владика і отець Бачинський присипані трісками, вони топтали по них, тим самим спричинили найбільші рани владиці. Коли ми троє прийшли до свідомості, це фактично було нашим нещастям. Бандити, як увиділи, що ми живі, взяли залізні палиці, кинулись до нас і почали бити нас. І тоді раптом на дорозі з’явилася машина. Як вони її увиділи, кинулись навтьоки, побігли до бобика, що супроводжував Студебекер, і зникли. А та машина, що несподівано з’явилася, була поштовою, яка нас і доставила до Мукачівської лікарні, де нас просто „позшивали” і спасли від смерті. Старалися про нас в лікарні сестри-василіянки.

Я знаю, що наша віра і наша свята Церква дуже критично ставиться до слова «чудо», і з цим згоден. Але хотів би ще раз акцентувати, звернути вашу увагу на три моменти, які сталися при атентаті на владику.

1. Велика автомашина з дванадцятьма колесами (яку називали танком) вдарилася в заднє колесо підводи, і в ту хвилину стала, як вкопана, в землю. Ані міліметр далі не пішла. Подумаймо: якщо ця автомашина не зупинилася б і перейшла через нашу підводу, із нас би зістались лиш рештки нашого тіла. Сталося, що наперекір законам фізики, від удару автомашини в заднє колесо підводи, з колеса підводи відірвався 15-сантиметровий шматок обводу колеса, який не впав на землю, але пробив капот автомашини і заклинився між радіатором і вентилятором, і так автомашина зупинилась. Чим можна це пояснити?

2. При ударі автомашини в підводу, вона перетворилась на тріски, які повністю прикрили владику і отця Бачинського. Бандити бігали біля машини, шукаючи єпископа. І видно, що при шуканні єпископа наступили на владику і отця Бачинського, і спричинили перелом щелепи єпископа та поламали кості отця Бачинського. Чому не знайшли владику?

3. Коли бандити помітили, що ми, які випали при ударі в підводу, і відлетіли на десять метрів, ми почали підніматись, бандити подумали, що може між нами і є владика. Великими залізними палицями почали нас бити по голові, по всьому тілу. У цей момент на горбку з’явилася вантажна автомашина. Бандити все покидали, сіли в бобик, який їх супроводжував, та зникли. Чим це можна пояснити? То лишаю на Вас, дорогі вірники. Від удару ми, звичайно, всі були без свідомості. Це була поштова автомашина, час від часу їздила по селах, розвозячи пошту, і чому вона з’явилася саме в той момент, коли вже всі ми мали бути мертвими?

Отож, повторюся: усіх нас положили до поштової машини і привезли до Мукачева в лікарню, де нас помістили. Лікарі все робили для того, аби нас привести до порядку. Владику Теодора і отця Бачинського помістили в одній кімнаті, а нас, двох семінаристів — у другій.

30 жовтня сестра Теофіла, яка старалася про нас, сказала нам на третій день, що Преосвященному владиці вже ліпше і він повернеться до Ужгороду. Ми попросили сестру Теофілу, щоби владика дозволив нам прийти його навідати. Владика погодився. Чотири сестри прийшли (бо ми самі не могли ані ходити), взяли нас під руки і перенесли в кімнату владики. Преосвященний, як нас побачив, усміхнувся та й каже: „Но, як ся маєте, молоді мученики?” У владики ми пробули десь хвилин двадцять. Ми були раді, що Преосвященний владика почувається добре, і попросили його, щоб уділив нам своє благословення. Це було, напевно, останнє благословення владики на цій Землі... Опівночі на 1 листопада ми почули великий крик на коридорі. Нам тільки сказали, що Преосвященний владика помер. Його отруїли... На його похоронах ми бути не змогли...

З великою радістю я сприйняв вість про те, що 28 червня 2001-го, у Львові, Святіший Отець Іван Павло II проголосив Преосвященного владику Теодора Ромжу Блаженним.

Тепер, коли ми можемо молитися і просити його заступництва, коли ми маємо святі мощі нашого єпископа-мученика, на очах з’являються сльози. Але, знаєте, дорогі вірники, то є сльози радості, бо знаємо і віримо, що маємо в Царстві Небесному нашого Блаженного єпископа-мученика, котрий перед Господом Богом молиться за нас і просить для нас Божої Благодаті...

Отець Михайло Маслей