2007-06-20

ЕКОЛОГІЯ І НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕЙЗАЖ

Термін “екологія” використовується настільки широко, що втратилася його первинна сутність: як природна рівновага рослинного і тваринного світу. Йдеться про систему широких заходів (соціальних, економічних, юридичних, соціально-культурних), що забезпечують збереження природного середовища — життєвого простору людини. Раціональне використання природних середовищ — одне з найболючіших проблем сучасності.

Екологія є сучасною наукою з дуже широким предметом наукового дослідження. Це не тільки наука про уважне ставлення до природи і нашого навколишнього середовища. Екологія включає також і людські взаємини, і погані нахили, такі як — мати найбільше, багатіти коштом інших і коштом природи, людське самолюбство. Християнське моральне богослов’я перелічує ці наші людські нещастя під назвою головних гріхів у катехизмі, які можна за аналогією назвати екологічною бідою в нашій душі.

Очевидно, що зв’язок екології з мораллю, совістю нерозривний. Але людство нині існує наодинці з природою. Чи не лише від його моральності залежить ставлення до навколишнього світу? Відразу на початку нашого існування внутрішня екологія наших душ і ця зовнішня — серед природи, обернула проти нас всю природу, а людину, яка стала з Божої волі господарем природи, через її нерозумну поведінку змінила в перелякане сотворіння. В душу людини увійшло занепокоєння, що буде з її життям, здоров’ям, як житимуть потомки. Про це сказав відразу на початку свого понтифікату Папа Іван Павло ІІ: ”Людина, все-таки, живе чимраз більше в страху, вона боїться, що її твори, очевидно, не всі і не у більшій частині, але деякі і, властиво, ці, що мають в собі велику порцію людського генія й ініціативи, можуть обернутись в радикальний спосіб проти самої людини...

Повинно зродитись, отже, питання: чому ця влада дана людині на початку, влада, якою людина мала панувати над землею, обернулась проти неї, викликаючи, зрозуміло, стан занепокоєння, свідомого чи несвідомого страху небезпеки, яка поширюється на всю людську сучасну спільноту і проявляється у різних аспектах?” І Папа дає відповідь: „Людина, виглядає, часто не спостерігає інших значень свого природного довкілля, а бачить тільки ці, які служать для безпосереднього вжитку і споживання. А навпаки, волею Творця було, щоб людина спілкувалася з природою як “господар” і “сторож” — мудрий і шляхетний, а не як “визискувач” і “нищівник” без всякого згляду”. Папа пояснює далі, що він має на думці: людина має пам’ятати про те, хто вона, яка її гідність, якою вона має бути щодо інших, зокрема потребуючих, а ще ясніше — людина має бачити себе перед Христом Спасителем і в Його світлі розв’язувати проблеми свого життя.

Як жити в мудрій злагоді з природою? Достатньо прийняти одне: все сотворив Бог і дав це людині як господареві землі, як сказано на першій сторінці Святого Письма: “Будьте плідні і множтеся, і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі” (Бут.1,28). Людина покликана до співпраці з Богом і Його творчій справі, яку вона повинна завершувати. Справа в тому, що як би це не виглядало неочікуваним, творіння Боже незавершене; земля представляє собою “незакінчену симфонію”, при цьому по волі Самого Творця. Якби Бог хотів робити все, Він повинен був би відмінити всякий ріст, будь-який рух, переміщення і дихання. Світ був би непорушним, безмовним, “замерзлим”. Бог все запланував краще, поставивши нас у світ тільки наполовину завершений, призначив нам закінчувати Його справу. Бог по Своїй волі закликав людей до участі в Його творчій справі і для цього залишив світ незавершеним, надаючи людям можливість продовжувати Його творчий акт і обіцяючи їм нагороду по їхній праці.
Іншими словами, Бог піддав людей цьому випробуванню — разом з Ним завершити Його творіння — для того саме, щоб вони могли виявити свою любов до Нього у відповідь на Його любов. На Божому будівництві роль людини двояка:

1) Вона повинна всередині себе самого продовжувати справу творіння. Людина повинна засвоїти таланти, отримані нею від Бога, розвивати своє тіло, розширювати свої знання, все більше погоджувати своє життя з веліннями совісті, прогресивно і гармонічно розвивати свою особистість, стати досконалим, як досконалим є Бог. Людина — родючий грунт, багатий прихованими енергіями, котрі Бог у неї вклав. Її покликання — не заглушувати їх, а в повній мірі розкрити, звільнити ці життєві сили, гармонічно розвинути свої можливості, — фізичні, розумові, художні, моральні. Як скульптор з шматка глини створює високий витвір мистецтва, так повинна вона працювати над своєю сутністю, щоб створити той прекрасний тип людини, якою вона повинна стати згідно Божої волі.

2) Людина повинна навколо себе продовжувати справу творіння. Вона повинна поступово оволодівати матерією, підкорити багатство землі та її надр, керувати стихіями, беручи з них більше користі, щоб навколишній світ сприяв її вивищенню і сам вивищувався разом з нею. Всяка чесна праця продовжує справу Божу і одухотворяє матерію. Кожен раз матерія набуває більшої цінності, отримує від печаток Духа і стає більш придатною служити нашому тимчасовому і вічному благу. Тим самим, завершуючи справу Божу навколо себе і всередині себе, людина служить Богу. Створена на подобу Божу, людина покликана бути, в певній мірі, творцем, організатором, господарем. Внаслідок цього, вся людська діяльність підпорядковується двом законам: 1) Закону праці. Людина повинна працювати; 2) Закону прогресу.

Людина є на землі для того, щоб вдосконалювати справу Божу, тому вона повинна співчувати всякому справжньому прогресу в будь-якій сфері. Хочу підкреслити: всякому справжньому прогресу. Не всякий прогрес таким буває. Замість того, щоб оволодівати матерією, людина сучасного світу приковує себе до неї і занадто часто стає її рабом.

 “Справжній прогрес повинен бути не суєтним блиском технічного прогресу, але істотним покращенням людства в області моралі і права” (Папа Пій ХІІ. Промова 21.11.46 р. Б.). Застій в будь-якій сфері — матеріальній, науковій, технічній, моральній — противний Божому плану. Тим самим, людина, приймаюча християнське вчення, повинна бути прихильником прогресу. Все людство в цілому повинно знаходити в розумній праці джерело внутрішнього збагачення. Насправді, величезні технічні досягнення, що відзначили останні десятиліття, зовсім не являються реальним прогресом; вони не підняли духовно сучасну людину, яка все більше заглиблюється в матеріалізмі. Вони дають користь тілу, але часто на шкоду душі. Прагнення збагачення все більше заглушує голос совісті; справедливість і милосердя приносяться в жертву особистій вигоді. Церква всіляко сприяє справжньому прогресу, бо розвиток людини потрібен Богу. Вона схвалює всі технічні вдосконалення, досягнуті за останні роки, оскільки вони можуть бути використані на благо людства. Бог вклав в природу незліченні багатства, відкриття яких веде за собою радикальне перетворення нашого життя тільки для того, щоб вони були використані людством.

“Ми думаємо про щастя і про честь, які могла б нам принести сучасна наука, якщо б ми змогли скерувати її до вищої мети. Але ми змушені були відкинути з прокляттям прекрасні відкриття нашого розуму в той день, коли, через наш егоїзм, вони перетворилися в знаряддя знищення і смерті, замість того, щоб служити прикрасою нашої обителі, нашому духовному розвитку, подовженню нашого життя і примноженню нашого потомства” (Е. Мазюр. “Християнський гуманізм”, ст.134).

Зараз ми бачимо, які зусилля потрібні від різних організацій та угруповань, щоб перетворити людську працю в справжнє джерело прогресу, а не страждань і загибелі. Сміливо можна сказати, що з допомогою науки екології можемо відкрити чимало Божих правд, яких в нашій людській зарозумілості ми не добачали. Хоч якими гіркими є наслідки у тих, що бралися господарювати Божими добрами без знання Бога, людської гідності і вартостей сотворінь, відданих людині не на поталу, але щоб, уживаючи їх розумно і з почуттям відповідальності, прямувати до своєї вічної цілі. В науці екології побачимо могутню Божу руку, яка все в премудрості сотворила, побачимо себе, як у нерозумі і самолюбстві можемо псувати ці великі Божі дари, коли у засліпленні створимо нову бездумну поведінку з природою, а заперечуючи Бога, дійдемо до висновку Достоєвського: коли нема Бога, можна робити, що подобається.

Совість однієї людини — щось реальне, попри деяку розмитість поняття, а совість усього людства, як єдиного цілого — це абстракція. Видатні вчені В. Вернадський та С.Лихачов вважали, що роль етнічних принципів в екології надзвичайно ускладнилась. Зараз стан природо збереження вимагає не просто моральної відповідальності, — гостро необхідною є науково-прикладна розробка проблем етики в різних областях природокористування.

Уявімо собі людину з вогнем у лісі або в полі з дозрілим хлібом. Вона може натворити біди, єдине, що її стримує (якщо стримує) — моральна свідомість, почуття відповідальності, совість. Етнічного розгляду вимагають також наші дії в багатьох галузях. Природокористування: від генної інженерії до застосування хімічних добрив, що шкідливі як для природи, так і для людини-споживача. Це стосується влади і всіх владних установ.

Останнім часом у всій своїй виразності постала моральна сторона ставлення до культури і культурних пам’ятників окремих народів, у тому числі і зниклих на певній території. Складність питань етики ще загострилася через “роботу” чиновників, неправдивість їхньої інформації, так званої “адміністративної брехні”, тобто брехні, за допомогою якої приховується істинна картина їхніх задумів і дій. Скажімо, як звичайному громадянину довідатися про характер дисгармонії на території, де він проживає: скільки промислової пилюки викидається на місто щодобово, скільки двоокису сірки, свинцю, скільки газу, летких хімічних речовин, промислових стоків, кислотних дощів та ін.? Це в межах конкретного населеного пункту. В глобальних масштабах додається ще така проблема, як озонові діри та тепличний ефект.

Торкнімося питання невірної інформації, а, простіше сказавши, тієї самої “адміністративної брехні”, щодо стану атомної енергетики та енергозатратної політики. Ось конкретний приклад. 7 листопада 2001 року о 6-ій ранку над Хмельницькою АЕС спостерігалося сяйво, помітне за сотні кілометрів. Якщо на ХАЕС не було пожежі, то подібне явище могло статися від іонізації повітря під дією значного збільшення кількості ізотопів. Таке світіння повітря відоме у природі перед землетрусами або виверженнями вулканів. Спеціальними дослідженнями в зоні діяльності АЕС встановленні негативні техногенні впливи на надра. Серед них — зниження сейсмічної стійкості порід під АЕС. Особливо це небезпечно для території України, яка характеризується посиленими радіаційними процесами. Про що може свідчити сяйво над Хмельницькою АЕС? Наслідки 6-бального землетрусу в Тернопільській області та прорив радіоактивних вод на ХАЕС? Можна, звичайно, вважати, що це окремі, не пов’язані між собою події, насправді ж це — система. Природа нас попереджає сяйвом, невеликими аваріями, що кінцевим наслідком нашої діяльності буде осідання земної поверхні або землетруси. Тож як можемо довіряти нашим фахівцям, якщо і після Чорнобиля десяток науково-дослідних центрів та інститутів, без натяку на гумор, запевняють нас, що від діючих і незабаром добудованих блоків АЕС якіснішими стануть поверхневі та підземні води, очистяться ґрунти та повітря, зменшиться опромінення довкілля?! Дивно, чому прагматичні німці та шведи відмовилися від подібних чудес?

Стверджуючи, що АЕС виробляють електроенергію в 1,5 рази дешевшу, ніж теплові електростанції, атомний клан допомагає знищувати вугільну промисловість. Щоб довести перспективність атомної енергетики, автори проектів будівництва АЕС зумисне багато чого не врахували. Наприклад, “забули” про гігантські затрати на зберігання радіоактивних відходів, обслуговування сотнями років уже закритих блоків, не врахували в повному обсязі затрати на вилучення з сільськогосподарського виробництва високоякісних чорноземів і втрачену від цього вигоду на сотні тисячоліть. За підрахунками американських фахівців, щоб очистити до 2020 року від радіоактивних відходів територію атомного підприємства потрібно витратити 200 мільярдів доларів США. На подібні витрати, котрі необхідно буде знайти при закритті кожної з наших атомних станцій, не вистачить прибутку від електроенергії, виробленої всіма блоками українських АЕС за весь період їхньої роботи. То скільки коштує нам одна кіловат-година “найдешевшої” атомної електроенергії ? Цілком очевидно, що навіть без врахування величезних коштів на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, атомна енергетика безмежно збиткова.

Світова практика і теоретичні викладки свідчать, що надійно зберігати радіоактивні відходи практично неможливо. А наш атомний клан розвинув шалену діяльність щодо створення радіоактивних могильників в Україні. Найвищі посадовці сповіщають “радісну” новину: іноземні держави нам виділять кредити на добудову нових атомних блоків. Що ж, їхні кредити повернуться в їхню ж кишеню, як оплата за проекти, за тепловидільні елементи, на які можна будь-коли безконтрольно піднімати ціни, за добудову блоків. Україна ж довгі роки розраховуватиметься за кредити чистою електроенергією та транспортуванням, собі на шкоду, конкуруючої російської електроенергії на Захід. Чи це не божевілля ? Маючи лише розвіданих запасів українського вугілля більш як на 300 років, знищується вугільна галузь, а самі ліземо в пащу ядерному удаву, бо “атомній енергетиці немає альтернативи”! У Німеччині споживання вугілля на одного жителя учетверо вище, ніж в Україні, там мало прихильників АЕС і понад 60% усієї електроенергії одержують на вугільних електростанціях.

У менталітет українців Богом генетично закладене дбайливе ставлення до природи. Ось чому Україні більше підходить приклад Німеччини. На жаль, Україною й досі управляє колоніальна адміністрація, котра й нав’язує нам чужу ментальність і веде країну до екологічної загибелі. Однак, візьмемо приклади з іншої сфери, приклади ускладненої етики, зокрема, поглянемо на них в історії визначного для кожного українця місця - Хортиці.

Коли у 80-ті роки ХУІІІ ст. Граф Григорій Потьомкін у числі 150 000 десятин козацької землі отримав у власність острів Хортицю, він виготовив проект освоєння живописної і благодатної природи острова. На острові мав розміщуватися сад (парк) і ансамбль палаців різних культур. Однак, захопившись проблемою Херсона і Миколаєва, його величність дарує о.Хортицю державній скарбниці, а та передає його німцям-переселенцям.

Відбувається заселення острова. Заселяється все Запорожжя прийшлим людом, прийшлими культурами, різними за своїми релігіями, мовами, художніми традиціями. Виникають перші протиріччя у національних взаємовідносинах. Кошовий Нової Січі Іван Малишевич і Петро Калнишевський не раз зверталися до імператриці Росії Катерини ІІ з настійними проханнями, де майже ультимативно йдеться про екологічне запустіння Вольностей Войска Запорозького внаслідок колонізаційних процесів, що зреалізовував тут царський уряд. Вирубка плавневих лісів, захоплення найблагодатніших урочищ, рибних промислів, пасовищ, знесення цілих зимівників російськими полками для фортифікаційного будівництва і витіснення козацького населення із власної землі. За цим стояла втрата багатовікового укладу життя, звичаїв, традицій. Так і сталося. За колонізацією наступало кріпацтво, русифікація, знищення пам’яток історії, культури і духу. Коли олександрівське населення розпочало на початку ХХ ст. безоглядно вирубувати ліси на о. Хортиця та його околицях, німецькі колоністи дуже противилися цьому, створили громадські комітети з правовими функціями, що давали можливість боротися зі стихійною вирубкою лісу. Можливо, під цим впливом у 1910 році в селищі Верхня Хортиця виникає “Хортицьке товариство охоронителів природи”, організоване місцевим вчителем Бузуком. До речі, це було перше на Україні та і в російській історії громадське природоохоронне товариство. Перед Першою світовою війною мешканці Хортиці німці-меноніти продають острів олександрійській управі, переселяються за її межі.

Архівні документи й аналіз того часу говорять про організованість, кмітливість і культуру господарювання німців на Хортиці. Ставлення їх до рік, озер, джерел, до води взагалі таке, що враховуються інтереси і всього живого, що на ній живе, і, насамперед, краса природних урочищ. Вони чітко усвідомлювали, що стихійна вирубка повинна обов’язково супроводжуватися не тільки відновлювальними посадками, а через розширення лісових масивів і відновлюваних ландшафтів. Пам’ятки культури — найвеличніші цінності, вони виправдовують існування світу, Всесвіту, звістують про любов до отчого дому. Сьогодні світова наука передбачає, що екологічні проблеми вирішуються не інакше, як володіючи ключем розуміння національного пейзажу.

Кожний народ творить його, вибудовуючи свої стосунки зі світом, заявляє про себе і поетичнооформляє свою ідею. У цій творчості народжується своєрідна система “людина-природа”, універсальний інструмент культури, за допомогою якого безперервно культивується історичний ландшафт і створюється ансамбль національного пейзажу. Руйнування цієї системи, відчуження людини від свого історичного середовища підготувало підґрунтя для загострення екологічної ситуації. Проблема ця давно вийшла за вузькі національні межі, переросла кордони окремих держав і стала глобальною.

Разом з тим нації, як і люди, мають індивідуальні особливості і прояви: національний характер, національну ідею, душу. До числа національних проявів необхідно віднести і національний ландшафт. Давно стали помітні зв’язки національного характеру і пейзажу. Він був і залишається засобом просторового відображення національного характеру, тобто духовних і моральних якостей народу.

Пейзаж рідного краю є дзеркалом особистості — її досвіду й ментальності, її історичної долі і трагедії. Схема «Советская власть плюс электрификация всей страны»: каскади гідроелектростанцій Дніпра змінили його русло, затопили Дніпрові пороги — основний озонатор ріки, затопили Великий Луг — величезну екосистему, перетворивши все зелене, рибне, ягідне, городнє і сіножатне свічадо в смердюче штучне море і знищені землі. Архітектурно прив’язавши Лівобережжя до східної рози вітрів, створили нестерпну екологічну ситуацію. Мало того, - затопили історичну Пам’ять (місця запорозьких січей, археологію, всю його історичну топографію). Лише завдяки своїй орографії, вціліла Хортиця та деякі інші острівні шматки.

Це наш знак біди: криза екологічної свідомості, втрата коренів заради примарного прогресу техніки і технології. Якщо ми говоримо, що вирішальну роль у створенні ансамблю історичного ландшафту відіграє мораль, традиції, етнічні норми, то руйнування ансамблю в пору екологічної біди є не чим іншим, як паралічем духовного життя і культури. Сьогодні ми опинилися в такій ситуації, коли необхідно думати вже про реставрацію, про відродження національного пейзажу. Принципово нову культуру Незалежної України неможливо розвивати на порожньому місці. Нова система екологічного мислення має бути вбудованою в культуру, тобто відповідати руху й характеру народу, органічно-життєвій основі його буття, морально-психологічному характеру народу.

Священні гаї, священні річки і діброви, священні могили, гори, дерева, урочища пов’язані безпосередньо з людиною, що поклонялася всьому цьому і мовою серця озвучувала довкілля. Вона дотримувалася табу щодо тих святинь, мудро і виважено регулювала свою діяльність, зберігаючи необхідну рівновагу на величезних просторах: від Передкавказзя до Сяння. Наші пращури зберігали єдність із довкіллям, жили в ритмі з ним, не розділяючи культуру з цивілізацією. Як відомо, диференціація, тобто розділення цих двох категорій, почалася з відокремлення людини від природи, виключення природних явищ та відповідного одухотворення самої природи від цілісної космогонічної системи. Людина поставала сирітною в техногенній цивілізації.  Зневага до споконвічного Храму природи, даного нам “на виріст“, не може не повернутися зневагою до людини та її “богоборчих” змагань.

Ми, люди Землі, хибними вчинками, порочними ідеями, злими думками та нелюдськими діями привели планету до останньої межі. І ніхто не порятує нас від неминучої загибелі, якщо самі не захочемо допомогти собі та всьому живому на Землі. Всі біди та катаклізми, що відбуваються — наслідок нашої жорстокості та бездуховності.

Хіба ми можемо не подбати в такий час про долю нашого спільного дому?! Політики не здатні на це через недолугі протиріччя, що роз’єднують їх. Тільки ми всі разом спроможні зробити перший крок до Спасіння, розкаявшись у власних гріхах та байдужості до Святих Заповідей. Згадаймо, як хоча б раз у житті Вам чудодійно допомогла сердечна молитва! Тож уявімо, яка то буде міць, коли ми всі у кожному куточку планети підведемо очі до неба та підтвердимо Господові наше спільне прагнення Добра й Любові.

Каже книга Мудрості: ”Справді, дурні з природи всі ті люди, які не пізнали Бога, які через видимі блага не здолали пізнати Сущого і, розважаючи над творами, не дійшли до впізнання Майстра... Бо з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх” (Муд 13, 1–5). Іншими словами, нам треба розумно читати книгу природи, щоб вміти її шанувати, пізнати через неї при помочі Божого слова нашу високу гідність і високу нашу ціль життя, якою є сам Бог, який для себе нас сотворив. І все це з науки і правди віри про сотворення.

Самою наукою екологією не розв’яжемо кроків нашого нерозуму, самолюбства і безвідповідальності. Це моральні проблеми і відповідь на них нам дає Божа наука, Вчительська Влада Церкви, ведена Божим проводом і богослов’ям, яке досліджує Боже слово. Папа Іван Павло ІІ в своїх соціальних енцикліках залишив чимало великих вказівок, як розумно жити в злагоді з природою, і його вказівки повинні б бути засадами науки екології. Є в природі лад, є мудрі Божі закони для людини, бачиться в природі любов Бога до нас, і Папа Павло ІІ говорив: “В обличчі видимої природи ми є підпорядковані законам не тільки біологічним, але також моральним, яких не можемо безкарно переступити”.

Отець-мітрат Іван Сеньків