2007-06-20

ПОЕЗІЯ ЯК ГОСПОДНЯ РЕЖІЯ

Стають теплими ріки і тепла вода,
Бенкетує маржина на росяній паші.
Божа мзда розсіяла за наші труда,
Розпукають бутони один одного кращі.

І крин забілів, і росте розмарин,
І по горах ще зовсім невидимі зела,
І ти —  християнин, і ти не один
Зашвидко минув розбудовані села.

Ти знав: проживеш, пробідуєш з-за рук,
І не треба тобі золотої оздоби.
В кімнатах помут і ще турок Памук.
Він також літерат. Він високої проби.


Святе Письмо інспірувало багатьох поетів, інспірує сьогодні якось менше, особливо юні обдарування, що захоплені постмодерном, а він, як відомо, без особливої святості. Досвід попередніх поколінь показує, що Господь не лише в громі та в блискавці, не лише з караючою десницею, але насамперед у подуві легкого вітрику...

Якщо говорити про наш карпатський культурний ареал, то варто звернутися до творчости русинського теолога й поета з Бачки (Сербія) Гавриїла Костельника. Гавриїл Костельник був стипендіатом Митрополита Андрея Шептицького в Фрайбурзі. Вів жваве листування зі своїм меценатом і благодійником. "Пісня Богові" вийшла друком у Львові 1922 року в серії "Добра книжка". Костельник пише: ”Браття мої, чи ви бачили як піклується природа про все живе, дає йому все необхідне для життя. Птах має крила й рятується крилами; лев має силу й рятується силою, сарна має прудкі ноги й рятується ними І всіх природа вчить: що мають вживати; як то знаходити; де мають жити. Перед зимою кличе мати-природа лелек і ластівок до теплих країв..." І далі: "Сходить сонечко, щебечуть пташки на деревах. І я хочу щебетати з ними. А всі люди, які хоч поклоняються різним богам, люблять співочих птахів. Не воюють з ними, але з радістю слухають...". Все, що є в нашому середовищі богонатхненне, потребує особливої охорони з боку подоби Божої.

Надзвичайно чутливим до природи та її Творця був учасник Празької школи поетів Олекса Степанович (1900–1970). Поет походив зі середовища української ортодоксії. Золоті куполи Почаєва освітлюють його філігранні „stefanos”. Змалювання природи займає чимало місця в його текстах: "О, Ти, що тамо, де Почаїв // Під небом вставши голубим, // Далеко в простори засяяв // Золотоглавієм своїм…».  Тільки Олексі Стефановичу властиві такі рядки, де поет без патетики й петиту пише: "Співає срібна в душі труба. // Душа квітками, як клумба квітне. //  Хліба і небо, небо й хліба —//Куди не глянеш, // жовто-блакитні.”

Поет ще в 1940 році пророкує жахливі катаклізми, щонайінтенсивніше збуваються в наші часи: "Потоки ринуть проти течій//Річки виходять з берегів // Потопи, зливи і хуртеч // І бурі льоду та вогнів." В Стефановича бачимо чимало апокаліптичних картин. Ця апокаліптика розгортається на тлі українського пейзажу: "І води гудуть і хмари // В огнях по найвищі клуби... // Гудуть, як софари кари // Гудуть, як загуби труби..."

Стефанович приходить до висновку: "3а те, що Сонце забули...". Блискучим продовжувачем традиції Олекси Стефановича в українській поезії виявився син новицького священика зі Західної Лемківщини Богдан-Ігор Антонич (1909–1937). На відміну від Стефановича Антонич здобув класичну філологічну освіту в тодішньому Львівському університеті ім. Яна-Казимира Поезія Богдана-Ігоря Антонича не позбавлена впливів лемківського говіркового синтаксису й наголошування, має пантеїстичний, почасти язичницький характер. Але в жодного з поетів міжвоєнного періоду, може, за винятком Володимира Свідзинського, мова про якого піде нижче, так яскраво не виражена єдність людини як вінця Божого творіння й природи. Про це говорять самі назви поетичних збірок Б.-І. Антонича: "Привітання житгя", ”3елена Євангелїя", "Країна Благовіщення". Витончена антоничівська метафорика дає відразу це збагнути: „Росте Антонич і росте трава // зеленіють кучеряві вільхи.", "корови моляться    до сонця, що полум'яним сходить маком...", "прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий...", "у яслах яру ясний ястер ятрить яструба..." і т.д. Хоч Антонич прямолінійно не зітхає, не нагнітає слово "Господь” однак ми розуміємо, що на "землі вівса і ялівцю" ніщо не відбувається без Його волі. Навіть оті "кити, тритони і дельфіни" є продуктом Божого творіння, хоч і втиснуті вони в контекст "Ротацій" —  монолітної збірки української урбаністичної лірики 30-х років.

Світ віршів Богдана-Ігоря Антонича просвітлений тими благовісними потоками, без яких не можливе повноцінне життя де здорове навколишнє середовище й творить неповторну "Країну Благовіщення й творить "Велику гармонію" з Творцем. Якими б фантастичними не були образи нині вже класичної української поезії, все ж іще живучи в нормальному довкіллі, не надто замислювалися над шкідливістю ефіроолійних та технічних рослин. Сонце можна було запросто порівняти з полум'яним маком. Мала кількість авто, електричний трамвай не наповнювали пробірки старих львівських вулиць жахливими вихлопними газами, з підмурків пахли лишайники й засушена папороть. Антонич був "поетом весняного похмілля” у „квітчастої батьківщини вишні й соловейка”, а не „готельного бізнесу” і „м'ятних цукерок" та одноразових шприців і банок з-під коли, як це бачимо в європейського харків'янина Сергія Жадана. Саме в текстах Стефановича, Антонича, Свідзинського бачимо те Божественне начало, котрого на сьогодні бракує багатьом обдаруванням. Володимир Свідзинський ніде прямолінійно не говорить про Господа як Абсолют. Він більше причетний до язичницької традиціоналістки в своїх текстах. Вірші Володимира Свідзинського про природу вишукані й витончені. Він майстер поетичної метафори. І в тих метафорах Природа сама розмовляє про Бога.

Відштовхуючись від поетичного начала свого великого попередника П. Тичини („Пастелі”, „Енгармонійне”) Володимир Свідзинський творить свою образну систему пейзажу. На подібні речі в сучасній українській поезії спромоглися хіба що Микола Вінграновський, Ліна Костенко та Петро Скунць, який у поемі „Розп'яття” писав: „3невірці, мабуть, тим і вбогі, що взимку вірять лиш зимі. А що походять ні від кого того забагнули самі”. В часи тоталітарного режиму це був прямий натяк на те, що людина створена на подобу Божу.

Християнська відповідальність за створену Господом твердь в часи глобальних катастроф, у часи духовної нівеляції є очевидною, високою є також і відповідальність митця, котрий будучи посередником між Богом і людьми намагається в художньому слові передати ту красу, ті острови Едему, які ще збережені на землі. В Бога навіть Христова Церква асоціюється з в’юнкою виноградною лозою: „Прийди й відвідай цей виноград, що його насадила Правиця Твоя...”. Унікальність нашої Срібної Землі в тому, що тут присутній вічний образ Максима Рильського „троянди й виноград” і бароко виноградної лози на наших іконостасах. Це не може не чарувати чутливе християнське серце.

Мідянка П.