2007-06-20

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ГАРМОНІЙНОГО РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

Протягом минулих 17 років суспільство, держава пройшли й продовжують проходити шлях складних політичних соціально — економічних перетворень, прагнучи стабільності у всіх сферах життя.
В Україні розроблено і введено у дію близько 250 національних, загальнодержавних, міжнародних, галузевих і регіональних програм, які фінансуються із залученням коштів державного бюджету. З них безпосередньо пов’язано із еколого-безпечним розвитком — 137. На жаль, через відсутність

фінансування більшість з цих програм або не виконується, або завершені неефективно.
Урядовий проект Концепції гармонійного розвитку України, розроблений у 1998–1999 роках, але до цих пір не прийнятий Верховною Радою України, зіграв певну позитивну роль в ініціюванні розробки й прийняття місцевих концепцій і програм переходу до збалансованого розвитку, громадського пошуку національного шляху.

Згідно з проектом, основними засобами досягнення гармонійного розвитку визначені забезпечення ефективного використання всіх видів ресурсів, структурно-технологічна модернізація виробництва, використання творчого потенціалу суспільства для розбудови і процвітання держави. Принциповими завданнями визначено економічний розвиток, охорону довкілля, соціальну гармонію, раціональне використання природних ресурсів, розвиток освіти, особливо — екологічної освіти і культури, міжнародного співробітництва і залучення громадськості до процесу формування національної екологічної політики.

Нові умови життя, величезні зміни у світі і в Україні сьогодні викликали потребу зміни поведінки суспільства, розроблення нових концепцій державного управління, підприємницької діяльності, зміни методології оцінки ролі та значення екосистем у житті людини й суспільства, зміни світогляду наших людей, залучення до вирішення екологічних проблем всіх верств населення, організації ефективного співробітництва у вирішенні надважливої проблеми збереження біосфери і людства представників освіти, науки і релігії.

Потенціал екосистем має сьогодні оцінюватися не тільки як ресурсна база економічного зростання, але і як “природні основні фонди” для забезпечення життєдіяльності суспільства, біосфери, для підтримання яких у належному стані потрібно постійно фінансувати, оберігати, відновлювати. Оцінка екосистемного потенціалу (глобального, регіонального, національного, місцевого) має бути інтегральна, цілісна.

В Україні ще не сформувалася національна система екологічного управління в її європейській цілісності державного, громадського і корпоративного (бізнесового) екологічного менеджменту. Нині домінує державна система управління у галузі охорони навколишнього природного середовища. Держава фактично “монополізувала” екологічну відповідальність, що призвело до послаблення відповідальності природокористувачів — суб’єктів господарювання та власників землі і основних фондів.

Згідно з чинним законодавством України державне управління зорієнтовано на охорону навколишнього природного середовища. У більшості країн ЄС це прерогатива місцевих органів влади. Панівна концепція екологічного управління має бути не природоохоронна, а запобіжна (запобігання забрудненню екосистем, гармонізація взаємодії суспільства і природи, відтворення екологічної рівноваги, екологічне оздоровлення та екологічна безпека).

Державна політика євроінтеграції та вступу України до СОТ потребує розробки і затвердження національної екологічної політики з урахуванням рішень Йоганнесбурзького саміту зі сталого розвитку (2002) та Пан-Європейської Київської конференції “Довкілля для Європи” (2003). Однак проблема полягає в тому, що ухвалені стратегічні державні документи є швидше декларативними заявами, ніж концептуальною основою для розроблення національної екологічної політики. Не затверджено концепцію еколого-збалансованого розвитку України, яка має визначити національні пріоритети еколого-економічної політики.

“Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, ухвалені Верховною Радою України у 1998 р., уже не відповідають новим екологічним вимогам і політиці євроінтеграції. Потрібна їх актуалізація з орієнтацією не на державний, а на національний рівень. По суті, це має бути нова національна екологічна політика на базі міжнародних екологічних зобов’язань України щодо змін клімату, збереження біорізноманіття, боротьби зі спустелюванням, а також з урахуванням екологічних вимог і механізмів СОТ, рішень Йоганнесбурзького саміту і Київської конференції “Довкілля для Європи”.

Погодження екологічних, соціальних і економічних цілей гармонійного розвитку країни, інтеграція екологічної політики, координація системи державного управління на принципах гармонійного розвитку є визначальними функціями в процесі євро інтеграції.

Нинішня адміністративно-інституційна структура державного екологічного управління є переважно централізованою з дублюванням функцій на регіональному та місцевому рівнях. Це часто призводить до конфліктів і безвідповідальності. Тому під час формування громадянського суспільства й ринкової виробничої інфраструктури функції і відповідальність державного управління мають бути перерозподілені на національному рівні.

Функції економічного стимулювання дотримання екологічних вимог ще недостатньо розвинені й не примушують підприємства-забруднювачі змінювати технології виробництва на природозахисні. Економічні механізми, що регулюють охорону навколишнього середовища та природних ресурсів, також не дуже ефективні. Головна проблема застосування економічних механізмів у нестабільному макроекономічному середовищі — ціноутворення.

Особливістю України є наявність значної кількості депресивних регіональних територій із значною екологічною деградацією. Це радіаційно забруднені території Житомирської, Київської, Кіровоградської та інших областей, території зсувів, підтоплень, повеней тощо. Така особливість не враховується як пріоритетна в регіональній екологічній політиці. Екологічне оздоровлення і екосистемне відтворення депресивних територій має стати головним пріоритетом регіональної екологічної політики та управління.

У Концепції державної регіональної політики аспекти екологічної політики не узгоджені з аспектами інших політик, внаслідок чого еколого-господарська система регіонів не збалансована. Нинішня система державного екологічного управління занадто централізована, недемократична і, по суті — відомча. Потенціал регіональних екологічних політик не розвивається і не підтримується. Великим недоліком є також відсутність узгодженості між екологічними, економічними і соціальними аспектами практично у всіх генпланах розвитку великих міст України на найближчі 5–10 років.

В країні тривалий час констатується загрозливе погіршення демографічних показників і популяційного здоров’я населення на тлі соціально-економічної та екологічної криз, які активно розвиваються. Чисельність населення України безупинно зменшується — за останні 10 років вона скоротилась більш ніж на 4 млн. За темпами вимирання людей Україна входить у першу десятку країн світової спільноти, за тривалістю життя посідає 60 місце у світі. Переважною причиною смертності населення є мультифакторіальні хвороби (серцево-судинні, онкологічні, ендокринні, психічні тощо), які формуються внаслідок взаємодії спадковості, соціуму і впливу негативних чинників довкілля. Поширеність захворювань серед малозабезпеченого населення на 45,7% перевищує аналогічний показник серед забезпечених людей.

Ситуація, що склалася, потребує переходу від пасивного спостереження до активного управління процесами формування здоров’я населення та стану довкілля. За оцінками експертів ВООЗ, здоров’я громадян на 50% залежить від соціально-економічних умов і способу життя, найважливішою складовою якого є харчування. У більшості країн Європи, а також у Японії, США, Канаді питання харчування населення відповідно до національних програм підняті на державний рівень і перебувають під постійною увагою урядів. Тому саме тут вдалося досягти зниження рівня захворюваності і смертності від серцево-судинних та інших захворювань на 30 – 40 %, майже у 90 % населення запобігти розвитку карієсу. Частка харчування у цих процесах становить до 40 % усіх чинників.
Окремо слід виділити проблему, пов’язану з генофондом нації. Йдеться про ліквідацію дефіциту йоду, селену й інших мікроелементів. Частина цих ендемічних територій після аварії на Чорнобильській АЕС забруднена радіонуклідами. Як наслідок, у країні хворіють на порушення ендокринної системи, обміну речовин близько 3,5 млн. людей, з них 0,8 млн. дітей у віці до 14 років. Погіршується репродуктивне здоров’я, що в майбутньому унеможливить відтворення населення, знизить якість трудового та інтелектуального потенціалу.

Нині гостро постає проблема якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини. Споживання неякісних харчових продуктів (із вмістом антибіотиків, гормонів, пестицидів) призводить до порушення здоров’я, зростання частоти народження дітей з уродженими вадами. Залишається невирішеним питання про біологічну безпеку, пов’язану з використанням генетично модифікованих організмів у виробництві продуктів харчування. Раціональне, науково обґрунтоване харчування має неабияке значення для запобігання розвитку онкологічних хвороб — у межах 35 – 50% за даними ВООЗ.

Відоме співвідношення генетичних і екологічних чинників, способу життя і системи охорони здоров’я (20, 20, 50 і 10 % відповідно) щодо впливу на здоров’я не “спрацьовує” у регіонах зі значним антропогенним навантаженням та тих, які вважаються зонами екологічного лиха. На цих територіях відсоток впливу несприятливих чинників середовища на здоров’я може бути значно більшим і його слід визначити окремо. Повага до природи визнана однією з фундаментальних цінностей у Декларації тисячоліття ООН. Відсутність духовності, екологічної культури — чи не найважливіший чинник, який стримує перехід до збалансованого розвитку і вирішення найгостріших екологічних проблем цивілізації. Більшість політиків, освітян, науковців дійшли згоди, що четвертою складовою збалансованого розвитку має стати культура, духовність загалом і, зокрема, екологічна культура. Зміни у ставленні до природи, у поведінці в довкіллі людини, суспільства — це передумова зміни моделей виробництва, споживання і життєдіяльності.

Необхідно відтворення національних традицій, чому протистоять агресивні споживацька психологія і ставлення до природи значно меншої, але заможнішої частини українського суспільства, а також деяких політиків. Курс на відокремлення бізнесу від влади, відродження природоохоронних національних традицій має сприяти відтворенню національних екологічних традицій, екологічної культури і духовності. Екологічне партнерство розглядається в європейській екологічній політиці як ефективний механізм інтеграції між державними і місцевими органами управління, промисловими, підприємницькими, громадськими науковими, освітніми й релігійними колами суспільства в процесі розробки ефективних підходів для ухвалення та реалізації стратегічних рішень.

Необхідність інтеграції України у світовий високотехнологічний конкурентний простір зумовлює потребу у формуванні інноваційної моделі розвитку, в якій головне місце посідають наукові надбання та їх технологічне застосування, що є джерелом сталого економічного зростання і базою для формування суспільства знань. Реалізація інноваційної моделі потребує прискореного розвитку високотехнологічних виробництв, спроможних виробляти наукоємну продукцію, конкурентноспроможну на світовому ринку, та принципового підвищення технологічного рівня всіх галузей економіки.

У 2001 р. в Україні була затверджена Концепція екологічної освіти. Вона враховує сучасний стан і перспективу розвитку суспільного знання, спрямованого на перебудову змісту освіти відповідно до вимог часу, на формування екологічної культури як складової системи національного і громадського виховання усіх верств населення, як важливий фактор збалансованого розвитку. Проте система екологічної освіти продовжує бути фрагментарною і некоординованою. Найважливіші завдання програми вдосконалення національної екологічної політики:

1. Допрацювати й ухвалити Національну стратегію гармонійного розвитку України.
2. Активізувати виконання Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, ухвалених на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) на 2000- 2015рр.
3. Реорганізувати Міністерство охорони навколишнього природного середовища України у Міністерство екологічної політики України з посиленням його повноважень у сфері стратегічного планування переходу до гармонійного розвитку.
4. Розробити Національну стратегію поводження з радіоактивними відходами. Створити Фонд поводження з радіоактивними відходами.
5. Переглянути або затвердити новий варіант Енергетичної стратегії України, в якому передбачити розробку й реалізацію загальнонаціонального проекту “Енергія природи”.
6. Реформувати систему акумулювання й використання коштів на природоохоронні заходи. Прискорити ухвалення Закону України “Про національний екологічний фонд”, та законодавчо закріпити цільове використання статей природоохоронних витрат у державному й місцевому бюджетах.
7. Створити на базі акредитованих профільних провідних вищих навчальних закладів України незалежну Національну систему підготовки і сертифікації екологічних аудиторів з функціями перевірки якості й відповідності еколого-аудиторській діяльності.
8. Розробити на базі Закону України “Про екологічний аудит” з урахуванням узгодження з європейськими вимогами, національного і державних стандартів серії ISO 19011 і 14000, національний регламент — система екологічного управління й аудиту, адекватний Європейському регламенту EMAS.
9. Створити потужні стимули для впровадження розроблених вітчизняними вченими технологічних інновацій, перспективних з точки зору екології й економіки (насамперед, спрямованих на розв’язання енергетичних і водних проблем).
10. Розробити концепції раціонального використання, охорони й відтворення водних ресурсів і розвитку водного господарства на період до 2015 р, а також — гармонійного розвитку агросфери.
11.  Здійснити прогнозну оцінку підземних вод питної якості, як основи для подальшого еколого-безпечного розвитку суспільства.
12. Вжити заходів щодо формування національної екологічної мережі України, передбачених відповідним Законом на 2000 – 2015 рр., більшість з яких залишилися невиконаними.
13. Розробити й ухвалити Закон України “про Загальнодержавну програму розвитку заповідної справи до 2020 року”.
14. Ухвалити довгострокову національну програму “Ліс” на період до 2050 р. і забезпечити її реалізацію.  
15. Запровадити систему показників забруднення атмосферного повітря аналогічно країнам ЄС.
16. Розгорнути систему моніторингу якості атмосферного повітря в містах і місцях розташування шкідливих підприємств, відновити систему моніторингу повітря у великих містах.
17. Об’єднати чинні закони та нормативні акти в загальний Кодекс законів про відходи і запровадити державний кадастр відходів. Добитися повної паспортизації відходів, завершити створення єдиної інформаційно-аналітичної мережі “Відходи” та облік місць розміщення відходів.
18. Створити та забезпечити функціонування нової інфраструктури Державної системи моніторингових досліджень на засадах інтеграції відомчих і регіональних систем у єдину систему, удосконалити усі складові елементи створеної системи та її інфраструктури, поліпшити якість функціональної діяльності системи.
19. Забезпечити реалізацію Концепції екологічної освіти України, розробити Національну стратегію освіти в інтересах еколого-збалансованого розвитку.
20. Підготувати і задіяти на базі провідних державних інститутів систему професійної підготовки посадових осіб (державних службовців і керівників) держави, відповідальних за ухвалення рішень з основ екологічної політики й управління.
21. Удосконалити процедури й механізми, що забезпечують реальну участь громадських екологічних організацій у розробці стратегій і програм національного розвитку.
22. Розробити й затвердити план заходів із виконання рішень 5-ї Пан-Європейської конференції міністрів навколишнього природного середовища “Довкілля для Європи”, забезпечити належну участь України у 6й конференції міністрів навколишнього середовища країн регіону ЄЕК ООН (Белград, жовтень 2007р.).

Доповідь підготована з використанням матеріалів стратегічного державного документу «Національна екологічна політика України: стратегічні оцінки і рекомендації», який розроблений групою вчених України під науковим керівництвом і редакцією В. Шевчука, В. Кухара, Ю. Щербака, В. Толкачова, Київ, 2007, 220 с.

Білявський Г., Ісаєнко В., Патика В.