2017-06-28ПАРАФІЯ

Преосвященний владика Мілан освятитив меморіальну дошку ісповіднику віри о. Петру Павлу ОРОСУ

З нагоди 100-річчя з дня народження та 75-річчя ієрейських свячень священномученика Петра Павла Ороса, Преосвященний владика Мілан з архипастирським візитом відвідав Свято-Успенську парафію м. Ужгород-Доманинці, щоб освятити меморіальну дошку ісповіднику віри.

У дверях храму владику Мілана віршованими словами зустріла молодь, а адміністратор парафії о. Микола Мацур запросив архієрея очолити молитву до Христа-Чоловіколюбця.

Після завершення молебню, владика Мілан освятив пам’ятну дошку та розповів про життя о. Петра Ороса і нелегке служіння в часи заборони нашої Церкви, яке завершилося на землі мученицькою смертю. Також владика подякував всім вірникам, котрі приклалися до цієї справи а також привітав двоюрідну сестру о. Ороса – Ґабрієлу Сабов

Довідка:

 

Ісповідник віри Петро Павло ОРОС — парох церкви Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) в с. Білки Іршавського р-ну. Народився у с. Бірі (Угорщина) у сім'ї греко-католицького священика Івана Ороса та Єлизавети Раковської 14 липня 1917 р. В 1918 р. у с.Бірі помер батько, і в березні 1919 р. мати з двома малолітніми синами переїжджає в с. Березники Свалявського р-ну, де на той час парохом був її батько Кирило Раковський (1899-1923). У 1921 р. мати вийшла заміж за сільського нотаря Тіберія Дудинського і переїжджає з дітьми в с. Керецьки Свалявського р-ну. В квітні 1926 р. померла їх мати, і хлопці залишилися круглими сиротами. Вітчим одружується, а дітей у вересні 1927 р. відправляє в с. Скотарське Воловецького р-ну, де парохом був Олександр Сабов (1923-1932), дружина якого, Анна Орос, була сестрою їх дідуся. Початкову освіту здобув у с. Скотарське. У 1928 р. для продовження навчання Петра віддають в Ужгородську гімназію. Коли в 1933 р. у с. Скотарське помер Олександр Сабов, Петра забрав до себе його брат Андрій, який на той час був греко-католицьким священиком в с. Сокирниця Хустського р-ну. Звідси Петро доїжджав на навчання в Хустську державну реальну гімназію. Закінчив її у 1937 році і поступив в Ужгородську духовну семінарію. 28 червня 1942 р. як такий, що прийняв целібат, був висвячений на священика у церкві Успення Пресвятої Богородиці в с. Доманинці (у 1976 р. приєднано до м. Ужгород) єпископом Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександром Стойкою. Першу свою Святу Літургію (приміцію) відслужив у церкві Покров Пресвятої Богородиці в с. Квасово Берегівського р-ну під керівництвом місцевого пароха. Свою душпастирську діяльність розпочав помічним священиком у с. Великі Ком'яти Виноградівського р-ну. Єпископ Теодор Ромжа, ще навчаючись у Римі, готувався до місіонерської роботи і добре був обізнаний з методами атеїстичного режиму в боротьбі проти Греко-Католицької Церкви. Тому ще 19 грудня 1944 р., як стверджував о.Стефан Бендас, висвятив таємно в єпископа о. Петра Ороса.

В 1946 р. у с. Білки Іршавського р-ну був заарештований о. Іван Попович, і єпископ Теодор Ромжа призначив на цю вільну парохію о. Петра Ороса. Це були важкі післявоєнні роки. Люди почали зневірюватись у „визволителях”, які  почали насаджувати свої радянські порядки, розпалюючи ненависть до заможних. Арештовують так званих „куркулів”. Радянська влада засновує в селі колгосп, навіть – два. Для потреб новоутворених колгоспів від людей відбирають худобу, сільськогосподарський інвентар і кращі землі села. Люди озлоблені, одні йдуть у колгосп, інші – ні.... Тому починає панувати ненависть і голод, бо землю відбирають якраз наприкінці літа, з урожаєм пшениці, жита, вівса, а потім – і кукурудзи. Селяни залишаються ні з чим. Ці події завдають багато клопоту і о.Петру, бо він тепер повинен зібрати всі свої знання і здібності, щоб заходячи у домівки своїх вірників міг розрадити, заспокоїти просячи всіх покладатися тільки на Бога. Він вселяє віру і надію, пригортає діточок, особливо сиріт та дітей з багатодітних сімей, віддаючи їм від себе і останній шматок хліба. Отець Петро словами Святого Письма і особистим прикладом вчить, як  треба йти за Христом і за Христовою наукою жити. Так він здобував надзвичайно велику пошану в народі.

У другій половині 1948 р. місцеві органи влади вдаються до різних методів впливу, щоб схилити о. Петра на перехід до російського православ'я. Йому, як і всім іншим священикам, які не поступилися своїми переконаннями, заборонили виконувати душпастирську роботу. Отець Петро залишився вірним своєму покликанню, продовжував виконувати душпастирську роботу підпільно з своїми олтарними братами оо. Іваном Горінецьким, Іваном Маргітичем (пызныше єпископ-помічник Мукачівської єпархії), Іваном Романом й Іваном Ченгері. Вони таємно обслуговували греко-католицьких вірників Іршавщини й Виноградівщини. Влада за допомогою свого репресивного апарату розшукувала їх, робила облави, обіцяла грошову винагороду за наведення на слід. Довгий час міліція і працівники КДБ не могла викрити підпільників. З часом владі вдається знайти людину в особі вчителя Василя Рішка, який через посередників попросив священиків вислужити для нього Тайну Подружжя. Доля розпорядилася так, що виконати прохання випало оо. Івану Маргітичу та Івану Роману. Проте наречений, підкуплений властями, виявився провокатором, і обох отців було заарештовано 3 березня 1951 р. в с. Боржавське Виноградівського р-ну. Після цього, як згадує брат о. Петра, о. Іван Орос, о. Іван Ченгері переїжджає до своїх батьків у Великий Бичків, де продовжує підпільно обслуговувати вірників. Отець Іван Горінецький переховується у своїх родичів у с. Сасово і Чорнотисово Виноградівського району, де теж таємно продовжує обслуговувати греко-католицьких вірників. Отець Петро Орос залишився один для обслуговування вірників Іршавщини і сіл Боржавської долини на Виноградівщині. Він віддається повністю душпастирській роботі і безстрашно продовжує обслуговувати духовні потреби всіх, хто звертається до нього. Села Білки, Боржавське, Широке, Вільхівка, Великі Ком'яти, Завадка, Онок, Олешник постійно знаходяться під пильним оком міліції і КДБ. Багатьом вірникам цих сіл довелося пережити тортури допитів у підвалах слідчих органів, котрі хотіли вивідати в них місцезнаходження о. Петра. Проте о. Петро не переставав відправляти служби Божі, хрестити дітей, вінчати молодят... Непокірність священика дратувала можновладців. Їм таки вдається напасти на слід. Із спогадів о. Івана Ороса дізнаємося, що одного ранку на початку 1953 р. у дворі сім'ї Станко в с. Білки, коли о. Петро саме вмивався, двір оточили працівники міліції і КДБ. Священика заарештували й відправили в Ужгород, у слідчий ізолятор КДБ, де перебував під арештом біля двох тижнів. Під час допитів офіцери КДБ пробували глузувати з нього, просячи навчити їх молитися і дати відповіді на різні теологічні питання. Він, як і належить священикові, терпеливо вчив їх, пояснював істини Христової віри, говорив про милосердя і любов до ближнього. Це відбувалося після смерті Сталіна, і о. Петра відпустили, бо вже тоді почався період десталінізації. Так само характеризує о. Петра о.Павло Мадяр: „Він лагідно і з добротою ставився до своїх ворогів, відважно відстоював Правду Божу, терпеливо і мовчки ніс свій хрест, ще й виглядав при цьому радісним і зщасливим, ніби казав: люди, дивіться на мене і слідуйте моєму прикладу....Він не був чоловіком „цього світу”, міг про себе сказати словами: „Лисиці мають нори, птахи свої гнізда, а Син Чоловічий не має де прихилити своєї голови”(Лк.9.54), але не казав, бо мав сотні домівок, братів сестер і де з’явився – сіялда радість, яку можуть пізнати лише віруючі у Вічне Життя”Для переслідуваних настало деяке полегшення. Проте ненависть до католицької віри і Церкви ще не відступала. Люди шукали й знаходили дорогу до о. Петра, і він продовжував сміливо задовільняти духовні потреби греко-католицьких вірників, чого репресивні органи влади простити не могли. В Іршавському РВВС на одній з оперативних нарад начальник районного відділу І. Харченко розповів про о. Петра Ороса. Всім роздали фото священика, а працівник кримінального розшуку Василь Олашин інформував, що є вказівка начальника райвідділу КДБ Подлесного про його затримання.

           Влітку 1953 р. біля Імстичівського мосту один міліціонер намагався заарештувати о. Петра, коли той ішов у с.Імстичево з о. Василем Яцканичем. Отцю Петру пощастило зникнути між верболозом, і куля міліціонера обминула його. Натомість затримали і відправили в Іршаву о. Василя, але через три дні відпустили. За таких обставин, коли треба було завжди триматися на сторожі, без відпочинку, сну й надійного притулку, для о. Петра наближався трагічний день мученицької смерті. 27 серпня 1953 р. увечері перед Успенням Пресвятої Богородиці в с. Великі Ком'яти зібралося багато вірників, з якими о. Петро вів апологетичні (вірооборонні) бесіди, сповідав і, відкінчивши Святу Літургію, причащав. У саме свято Великої Богородиці, після обіду, у супроводі Катерини Станко, яка йому прислуговувала, він вирушив пішки на станцію в с. Сільце, щоб звідти поїздом поїхати у Білки. Катерина зайшла купити квитки на поїзд, а о. Петро тим часом у товарному вагоні молився вервицю. Хтось із тих, хто йшов на станцію, впізнав і зрадив, бо одразу ж тут з'явився міліціонер В. Повшик, родом із с. Богаревиця. "Де він?" — запитав у Катерини. Та відповіла: "Не знаю". Тоді він звернувся до стрілочника Василя Кепича, і той показав йому, де є о. Петро. Вже був вечір. Міліціонер заарештував о. Петра і повів разом із Катериною Станко в напрямку с. Заріччя. “ Не доходячи до Хреста десь пять хат (Хрест ще стоїть) отець Петро звернувся до міліціонера зі словами: "Будьте добрі, відпустіть мене". Тоді пролунали два постріли: один попри ніг, а другий у підборіддя. Отець Петро впав горілиць, і було видно, що ще хоче щось сказати. Жінка та знала, що в нього залишилось 60 невідкінчених св. Літургій, і з блаженним спокоєм лиця віддав душу Творцеві. Розбуджений голова сільради прибіг на місце злодіяння. Побачивши на дорозі помираючого о. Петра, з гнівом сказав: "Убивце, що ти зробив?" Міліціонер Повшик, знаючи про підтримку його дій у верхах, владно пригрозив: "Мовчи, бо й з тобою так зроблю!" Тіло розстріляного було відвезено в морг Іршавської лікарні, де пролежало неприкритим два дні. Вірники сіл Білки і Великі Ком'яти просили передати їм тіло священика, щоб похоронити з почестями, як належить його сану. Тогочасні власті відмовили: "Собаці собача смерть... Ви хочете ходити на його могилу й молитися як до святого, але ми йому зробимо свої похорони". І потай від людей закопали тіло між терням поблизу с. Кам'янське Іршавського р-ну. І якби не діти, що пасли худобу й знайшли свіжу могилу, лежало б там дотепер, а міліція б не мала зайвого клопоту. Але сталося так, що вірників, які хотіли належно перезахоронити о. Петра, випередила міліція, й вночі разом із співробітниками КДБ тіло відкопали й повезли в напрямку Іршави. Тридцять дев'ять років місце поховання о. Петра зберігалось у найсуворішій таємниці. Серед працівників міліції були чесні й віруючі у Бога люди, але й вони мовчали, боячись поповнити число жертв. Після легалізації Греко-Католицької Церкви куратори і церковна Рада розпочали розшуки свідків і всіх тих, хто хоч щось знав би про тогочасні події. Знайшлися очевидці, які під присягою розказали правдиву історію тих трагічних днів. Тут доречно згадати оповідь колишнього начальника КПЗ Іршавського РВВС Івана Дешка: "Якраз того понеділка повернувся з берегівської тюрми. У дворі РВВС стояли працівники міліції В. Олашин, В. Шкіря, Ю. Бабинець, І. Мелай. Сказали, добре, що я є, бо треба копати яму, щоб заховати Ороса, але я мусів везти етап в Берегово, і вони самі це зробили в гаражі начальника міліції. Там, зліва, стояла труна. Мене мучила совість, але мусів мовчати, бо пригрозили, що посадять за розповсюдження таємниці. І ось 28 липня 1992 року, коли до мене прийшла греко-католицька община з міліцією, я згодився дати свідчення і показав, де копати". Так було встановлено місцезнаходження тлінних останків о. Петра Ороса. Після ексгумації і проведеної експертизи в м. Ужгороді відбулося перепохоронення тлінних останків о. Петра Ороса зі всіми почестями, які належать його сану.Перенесення тлінних останків о. Петра Ороса із Іршави до Білок відбулося 23 серпня 1992 року. „ Наступного дня – архієрейський похорон. Дзвони дзвонять цілий день. Зійшлася несказанна кількість народу зі всіх сіль Закарпатської області. Стільки людей село Білки ще ніколи не бачило… Під звуки дзвонів труну кладуть у каплиці біля церкви, на якій є мармурова дошка із даними про о.Петра Ороса”. Мученицька смерть о. Петра Ороса була короною його повного чеснот і святості життя і нагородою відданої душпастирської роботи. Народ глибоко поважав і від усього серця любив свого духовного отця, який у важкі часи переслідувань був з ними, був їх потіхою, добрим і дбайливим пастирем. Він своїм життям підтвердив слова Спасителя: "Добрий пастир душу свою віддає за вівці".

           26 вересня 1999 р. в центрі м. Іршава, недалеко від того місця, де тлінні останки о.Петра спочивали в тайні від народу на протязі 40 років, “був освячений чорний мармуровий хрест і плита, з якої на сучасників земляків довірливо дивиться молодий священик, о.Петро Орос, подвижник церковної єдності, який життям своїм, пролитою кров’ю довів, що залишився з нами навіки, бо в його серці горів вогонь Божої любові до людей, від якого наповнюються щирою любов’ю і наші серця”

           Про тих, які були причетними до вбивства о. Петра Ороса, Ганна Романенчук у своєму журналістському розслідуванні пише: "Поки існує світ, ним будуть ходити такі люди. Хоча в даному випадку Кепичу уже Бог суддя. Як і тим, живим, котрих земля носить донині, думаю, тільки для мук... Що-що, а сліди КДБ вміє замітати... бо документів по факту смерті П. Ороса і про подальшу судьбу колишнього працівника Іршавського райвідділу В. Повшика немає. Прокуратура в особі помічника прокурора В. Даруди та слідчого О. Тьоткіна знайшла... через родину, що мешкає в с. Богаревиці... Ниточка повела в Омськ. За окремим дорученням лейтенант міліції В. Ломага їде туди. І настали ті хвилини суда Божого. Витяг із допиту: "Міліція тоді підкорялася КДБ. На зборах нам сказали, що Орос — шпигун, на затримання його нас орієнтував начальник міліції і КДБ району Подлесний. Була пряма вказівка: узяти його живим чи мертвим. Я затримав їх о восьмій вечора. Він із жінкою йшли попереду, я і старшина Ю. Худан — позаду... Із відстані трьох метрів я вистрелив упритул... Грошової винагороди не отримав, хоча обіцяли. У 1954 році начальник міліції сказав, що залишатися мені небезпечно, треба виїхати. Спочатку подався в Казахстан, а потім — в Омськ. Тут одружився, працевлаштувався... " Хотілося лише запитати: чи не мучили його сни від власного вчинку? Але навряд чи. Бо в листі до сестри цікавиться не тим, що розповідають люди про той випадок, а як поживають її поросята. Єдине, чим його сьогодні можна покарати, — назвати його ім'я. Бо кримінальну справу № 8201092 за фактом виявлення залишків скелетованого трупа, за законами Росії та України, закрито через сплин строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності. Ось так".