2007-01-17ПЕРСОНА

110-а річниця з Дня народження єпископа Олександра Хіри

Напередодні 110-річниці з Дня народження Слуги Божого єпископа Олександра Хіри, ісповідника віри, у храмі Покрова Пресвятої Богородиці села Вільхівці Тячівського деканату відбулася святкова Архієрейська Служба Божа, яку очолив Преосвященний Владика Мілан у співслужінні з двадцятьма священиками Тячівського, а також Берегівського, Іршавського, Винорадівського та Pахівського деканатів. У Літургії брало участь багато вірників та молоді Tячівського деканату. У своїй проповіді Преосвященний Владика Мілан розповів про героїчне життя уродженця села Преосвященного Владики Олександра, його засудження та заслання, про душпастирство для вірників у Караганді, що в Казахстані, які до сьогодні мають велику шану до свого колишнього душпастиря. Наприкінці Літургії Владика Мілан освятив пам’ятну таблицю з нагоди 110-річя від Дня народження Слуги Божого.

Владика Олександр Хіра, професор богослов’я, папський прелат, таємний єпископ, народився 17 січня 1897 року в селі Вільхівцях Тячівського району в багатодітній сім’ї місцевого греко-католицького пароха. Закінчив гімназію в Мараморош-Сігеті в 1915 році. Після прийняття до Ужгородської семінарії направлений на студії до будапештського Наукового Університету ім. Петера Пазманя (факультет богослов’я). Після його закінчення рукоположений на священика єпископом-ординарієм Антоном Паппом 19 грудня 1920 року (в тому часі Закарпаття було вже частиною Чехословаччини). Капелан єпископської резиденції, архіваріус, у 1922-1923 роках працює священиком в рідному селі, в 1923-1924 роках – помічником священика в селі Терново Тячівського району.

В 1924 році призначений духовним керівником Ужгородської духовної семінарії і професором історії Церкви та канонічного права. В 1930 році відзначений титулом радника єпископської Консисторії. Як душпастир регулярно виїжджає у французьке шахтарське містечко Ґрандкомб, де в тому часі працює багато закарпатців. Папа Пій ХІ іменує його папським капеланом. Публікує багато статей, в першу чергу в газеті “Свобода”. В 1933 році отримує титул каноніка, в 1934-1939 роках – ректор духовної семінарії (в звязку з тим, що з 1939 року Закарпаття знову стало частиною Угорщини, єпископ провів деякі зміни в інституціях єпархії, так ректором семінарії став о. Людвик Міня, духовним керівником о. Теодор Ромжа, він же і навчає філософії, отець Хіра викладає моральне та пасторальне богослов’я). В 1943 році Пій ХІІ іменує о. Олександра папським домашнім прелатом. Владика Теодор таємно хіротонізував прелата о. Хіру 31 грудня 1945 року. Владика Теодор тоді ж іменував о. Хіру і своїм генеральним вікарієм. Капітульним вікарієм було обрано о. Миколая Мурані, який на той час не був членом капітули. Цей вибір було зроблено для того, щоб органи безпеки не ліквідували отця Хіру. Червона Армія ввійшла в Ужгород 27 жовтня. Після мученичої смерті владики Тедора керівником єпархії стає його вікарій, отець Мурані.

Ввечері 10 лютого 1949 року до будинку каноніка Хіри під приводом перевірки паспортів зайшли офіцери безпеки. Насправді ж метою їхнього візиту з самого початку був арешт о. Хіри. Процедура обшуку та арешту завершилася 11 лютого о 3 годині ранку… 12 лютого слідчий Аксьонов вже зачитав пункти звинувачення. По-перше, як активний католицький місіонер десятиліттями пропагував католицизм, поглиблював його серед вірних і після зміни державної влади намагався його і далі підтримувати серед них, в антикомуністичному дусі. По-друге, підтримував зв’язок з іноземними шпигунськими організаціями. По-третє, був членом центрального комітету буржуазної Християнської Народної партії.

16 лютого о. Хіру перевезли на автомашині до Сваляви, а далі поїздом – до Києва у в’язницю «на Короленка». В Києві слідчим по його справі був майор Харітонов, якому довелося зняти другий пункт звинувачення, оскільки о. Хіра відмовився його підписати, а доказів не було. Правда, за це о. Хіра на три дні попав до карцеру. Особлива Нарада при Міністерстві Державної Безпеки УРСР 6 серпня 1949 року засудила о. Олександра на 25 років ув’язнення з позбавленням в правах терміном на 5 років та конфіскацією майна під претекстом антирадянської агітації і пропаганди.

Він відбуває покарання у сибірських таборах Тайшету, Кемерова та Томська, працюючи у вугільних шахтах та на будівництвах до 1956 року. Внаслідок тимчасової відлиги після смерті Сталіна у 1953 році, яка на рівні ҐУЛАҐу почала діяти аж з кінця 1955 року, у вересні 1956 року було звільнено і о. Олександра Хіру. Але після проведених в рідному селі кількох місяців (о. Хіра діє як підпільний священик, а 7 листопада 1956 року, вперше діючи як єпископ, рукоположив 4 священиків) його знову заарештовують і 17 січня висилають з території України.

О. Хіра і о. Мурані спочатку їдуть до менш віддаленої Литви, але місцеві працівники внутрішніх органів не дозволяють їм залишитися там. Тому вони 27 січня 1957 року прибувають до Караганди в Казахстані, де в натовпі засланців вони і не кидаються в вічі. Тут вони мали можливість прописатися. О. Олександр влаштовується на роботу в шахті. І нарешті тут перед ним відкривається неозоре поле місійної діяльності. Для засланців – німців, поляків, прибалтійців, українців, в тому числі і вихідців із Закарпаття – о. Хіра стає справжнім духовним отцем і душпастирем, служачи за потребою і в латинському, і в східному обряді. Очевидно органи і тут тримають його на оці: є згадки про допити до ранку, які йому влаштовували час від часу.

О. Олександр, вийшовши на пенсію, повністю віддається священичій діяльності. В той час оселяється у німецькій родині Баумгартнерів. Ані табори, ані заслання не змінили його врівноваженості, він зберіг і почуття гумору. 1977 року вдалося зареєструвати карагандинську римо-католицьку громаду, а о. Хіру, таємного єпископа, у відділі релігій записують як помічного священика парафії. В 1978 році тут будують і костел. Отець Хіра з кількома престольними братами провадить нейвомірну роботу. В одному з листів з 1982 року він хвалить своїх вірних, “золотих ягнят”: “Число наших причасників за рік завжди коло 145-150 тисяч душ. Лави церкви заповнені і в буденні дні на Службах Божих. На святах 1200-1400 учасників”.

На Закарпаття, де в той час ще нема висвяченого єпископа, о. Хіра повернутися не може. Пізніше, завжди з відома карагандиських органів, приїжджає додому вже щороку під приводом лікування. Ризикуючи бути знову заарештованим, зустрічається з капітульним вікарієм о. Мурані, з іншими престольними братами, знову підпільно рукопокладає священиків, висвячує трьох єпископів (останнього з них, о. Головача, згодом помічного єпископа, висвячує в Караганді). Помирає 23 травня 1983 року в карагандинському засланні внаслідок хвороби легенів, одержаної ним ще в таборах.

В останній місяць свого життя вірні щодня відвідували його в лікарні. “Бачите, я повинен би вмерти при престолі, але Господь хоче, щоб я помер в лікарні. Зі спокоєм приймаю і цю зміну. Бо несуттєво, в якому місці помирає людина,” – казав з посмішкою. Господь ще з рік перед тим дав зрозуміти отцеві, що приймає його служіння – у січні 1982 року о. Хіра з радістю відповів на вітальну телеграму з нагоди його уродин, надіслану йому від імені Святого Отця в Караганду державним секретарем Ватикану кардиналом Казаролі, висловивши свою надію на воскресіння Мукачівської єпархії.

У похоронах єпископа Хіри (в кінці життя він уже не приховував свого сану) взяли участь 15 його братів по престолу, серед них і таємно висвячений ним 15 березня 1983 року о. Йосиф Головач, пізніше помічний єпископ. Серед тисяч, що прощали його, був і його вихованець та міністрант з Караганди Йозеф Верт, єзуїт, сьогодні єпископ Новосибірську.

Реабілітували о. Хіру в 1989 році.