2012-03-03ЕКСКУРС

Мукачівський монастир отців-василіан. 65 літ тому...

24 березня 2012 року минає 65 років із часу ліквідації першого монастиря отців-василіан на Закарпатті – старовинного Свято-Миколаївського монастиря на Чернечій Горі біля Мукачева. І це був тільки початок. Бо після цього вже 22 серпня 1947 року було закрито монастирі в Бороняві та Малому Березному (хоча останній продовжував діяти ще до 1949 року). Потім було ліквідовано монастир в Ужгороді. Імстичівський монастир ще тримався, його закрили останнім. Саме тут на деякий час діяв єдиний монастир для всіх монахів-василіан в Закарпатті. Його ліквідували останнім у квітні 1950 року.

24 березня 1947 року до Мукачівського міськвиконкому викликали протоігумена отців-василіан Антонія Мондика ЧСВВ та ігумена Мукачівського монастиря отця Йосипа Івана Сатмарія ЧСВВ. Митрофорний протоієрей світлої пам’яті отець Георгій Федака, який саме тоді був братом у Мукачівському монастирі, так згадував про цю подію:

„Коли міліція (їх було близько 40 чоловік) напала на наш монастир на Чернечій горі, кажучи, що там бандерівці, покійний вже отець Станканич пішов у монастирську церкву в супроводі солдатів з автоматами і там спожив Святі Дари, щоб не дісталися до негідних рук. Нас всіх зібрали. Я особисто скликав всіх монахів дзвоном, бо був дзвонарем. Міліція забрала протоігумена Мондока та ігумена Сатмарія і вислуховувала їх із 10 години ранку до 18 години вечора у виконкомі в Мукачеві. Після того, як вони повернулися, я подзвонив дзвоном, і всі ми зійшлися в трапезі. Протоігумен нам сказав: „Отці і браття! Я би Вам це міг дати зробити під послухом. Але кожен із Вас має свобідну совість. Прийдуть з уряду, з Мукачева, забрати від нас монастир і будуть Вас заставляти підписувати православіє.“  Ці уповноважені в супроводі міліції все-таки прийшли і зачитали протокол. Суть того протоколу була така: якщо ми підпишемо перехід на православіє, то залишать нас тут жити і залишать нам монастир з усім майном, яке йому належало. Нас було 33 монахів. Ні один не підписався... Після цього дали годину для того, щоб ми залишили монастир. Із собою можна було взяти тільки подушку, ложку і тарілку. Оскільки я був завідуючим складами для кухні, то відкрив всі склади, і монахи забрали з собою їжі стільки, скільки могли понести. Ми забрали все, що можна було, спустилися  вниз, але тут же все від нас забрали, залишили нам, 33 чоловікам, лише один хліб. Ми мали ще 35 тисяч червінців, які не хотіли залишати новим власникам монастиря, тому поклали їх собі в черевики. Тож гроші від нас не забрали, бо не знайшли. Нас посадили в два студебекери і повезли  в невідомому напрямку. Ми не знали, чи везуть у Сибір, чи на розстріл, але були згідні на все. В дорозі ми молилися рожанець. Нас привезли в Імстичівський монастир. Там жили п’ятеро монахів, а нас приїхало ще 33. Ми не мали, де спати. Розмістилися по коридорах, по бетоні,  полягали, хто де. Після того, як нас виганяли і із Імстичева, ігумен кожному  дав по 1000 червінців, які ми взяли з Мукачева, тому що ніхто не знав, якою буде наша дальша доля. Ми ж не мали ніякого заробітку, а жити з чогось треба було...”

Владика Теодор запротестував проти цього насилля до Верховної Ради, але це не дало жодного результату. Другого дня Великодніх свят владика служив у Мукачеві, в Успенському храмі, і оголосив, що Успенський відпуст  буде вже не на Чернечій горі, а при Успенському храмі. Але на Успіння владику вже не випустили з Ужгорода. З міста йому дозволили виїхати тільки на Покрова до Невицького, а потім наприкінці жовтня того ж 1947 року у село Лавки, звідки в місто над Ужем повернувся вже в труні...

Закриття монастиря на Чернечій Горі і передання його православним 24 березня 1947 року можна вважати початком насильної ліквідації Греко-Католицької Церкви в Закарпатті, після якої настало невідворотне — мученицька смерть владики Теодора та арешти духовенства і мирян.